Розділ «Макс Кідрук Бот. Ґуаякільський парадокс»

— Мені не йде з голови, чому вони припинили мене кликати, — українець тупився в екран телевізора, де показували, як колона з восьми танків «Leopard 1», кремсаючи асфальт, розчавлюючи декоративні деревця в клумбах уздовж дороги, під’їжджає до білосніжного будинку з колонами. Напевно, до мерії. Чи резиденції губернатора провінції. Тимур не говорив іспанською та не міг прочитати, що то за будівля. — Пригадуєте, я запитав у Антоніо, чи є в нього записи того, як «сутінкові» кличуть мене? Він тоді пояснив, що планував це записати, але в минулі вихідні все раптово скінчилося.

— Тоні не говорив, що «сутінкові» припинили кликати тебе. Він сказав, що найбільш агресивні померли, а решта заспокоїлася.

— Правильно, — підтакнув Тимур, — заспокоїлася та перейшла до малювання. Він не висловився однозначно, та це очевидно. Якби вони й надалі кликали, Антоніо мав би що нам показати. Були б якісь записи.

Лаура, задумавшись, кивнула.

— Гаразд, логічно. Але що це нам дає?

Тимур сидів обличчям до телевізора, однак його розширені зіниці більше не сфокусовувалися на екрані. Погляд уже не був променем, що виходить з очей і протинає простір, він ущільнився і згорнувся, як згортається шматок фольги, що потрапив у вогнище. Чоловік поволі, неначе голку, занурив той погляд у себе і перенісся назад у часі. Він побачив себе таким, яким був п’ять років тому, у ніч із 31 серпня на 1 вересня 2009-го — останню ніч, проведену в Атакамі.

О пів на другу ночі. Вони з Ріно Хедхантером повертаються з плато Ель-Татіо, в одній із печер якого розстріляли чотири десятки безпорадних дванадцятирічних хлопчаків. У повітрі вчувається запах горілого. Що далі вони просуваються, то дужчим і терпкішим він стає. Тимур непокоїться, бо вони не можуть відшукати дорогу до «NGF Lab». На тому місці, де кілька хвилин тому мали б з’явитися відблиски з вікон інженерних корпусів, погляд провалюється в пітьму. Несподівано позашляховик виїжджає до велетенського згарища. Тимур спочатку сприймає його за місце катастрофи авіалайнера (чорт забирай, лише цього їм не вистачало для повного щастя!), і тільки згодом вони з Ріно усвідомлюють, що стоять біля залишків «NGF Lab». Таємну лабораторію — п’ять потужних корпусів із армованого бетону — зрівняно із землею. «NGF Lab» більше не існує.

А потім біля їхніх ніг із-поміж уламків вистромлюється чорна рука. Тимур і Ріно спочатку лякаються, але тут-таки розуміють, що то Лаура, яка вціліла під час бомбардування. Вони допомагають їй вилізти на поверхню, дають напитися, обережно відносять до джипа. Психіатр дивом уникла серйозних ушкоджень, якщо не брати до уваги вивихнутого плеча й опіків на спині та правій частині обличчя. Лаурі пощастило: її накрило великим уламком — Λ-подібним шматком бетону, який до влучання дев’яностокілограмової JDAM-бомби був частиною житлового корпусу, — уламок став над нею дашком і захистив від осколків і жару.

— Тимуре?..

Зіниці звузилися. Українець, як і раніше, телющився в телевізор. На екрані мерехтіли кадри, зняті оператором телеканалу RTS на узбережжі Еквадору два тижні тому. Туші китів і косаток. Тонни мертвої риби. Зображення перемкнулося на студію; дикторка заговорила про те, що отруєння невідомою речовиною, яка потрапила в організми риб і морських ссавців, досі вважають головною причиною масового божевілля в Ґуаякілі. Звук на телевізорі було стишено до мінімуму. Тимур не чув, що розповідає дикторка, бачив лише, як ворушаться її губи, але якби й почув, то все одно не зрозумів би іспанської. Втім, він здогадався, про що йдеться в сюжеті: за спиною ведучої нерухомо висіла фотографія розгромленого Інституту неврології.

Чому вони вчепилися в ту рибу?

Він повернувся до Лаури:

— Не знаю, як ви до цього поставитесь, але я хочу полетіти в Атакаму. Мені важко пояснити чому, але я хочу повернутися до того місця, де колись стояла «NGF Lab». Антоніо розказував тобі, як пацієнти відреагували на магнітне поле в МРТ. Тепер я вірю! Я вірю, що саме так і було. І це означає, що «сутінкові» насправді інфіковані, що це не просто психи, що це не психоістота знайшла спосіб прорватися в їхні голови, обходячи мозкові плати. Мізки всіх тих еквадорців кишать наноагентами. А «NGF Lab» — це єдине місце у світі, де можливо виробити достатню кількість нанороботів, щоб заразити стільки народу.

— Комплекс знищено, — тоном вихователя в дитсадку, який пояснює чотирирічному дітлахові, чому не можна виймати ложкою око своєму трирічному братику, взявся втовкмачувати Ріно. — І тобі це відомо не гірше за мене, фелла. На місці «NGF Lab» — згарище. Від лабораторій навіть фундаментів не залишилося.

Тимур знову побачив, як із-поміж дрібних уламків, піску та пилу з’явилося чорне, наче в шахтаря, обличчя Лаури. Вона була живою, але заледве притомною і без їхньої допомоги навряд чи вишпорталася б із-під завалу.

(…від лабораторій навіть фундаментів не залишилося…)

Але ж вона вціліла. Лаура ж уціліла тоді.

Нечіткий здогад промайнув у голові.

— У тебе є гроші на три квитки до Антофагасти? — запитав він француженку.

Лаура торкнулася пальцями носа, потім — брови.