Зося підвелася, погладила по голові перелякану Парасочку, потім Зосечку. Тоді вийшла з кімнати. Як виявилося, пішла до комори. Щось там загриміло.
— Що вона робить? — Параска спитала схарапуджено.
— Хіба я знаю, — сказав Яків.
Зося вернулася, несучи на руках давню свою блузку, в якій приїхала сюди, спідницю, куртку-кожушок, чобітки, капелюшок. Зберігалися вони не знати для чого, бо навіть на великі свята не вдягала. Тико хіба час від часу діставала і просушувала. Після того вдягала, проходжувалася подвір’ям і знову ховала до куфера.
— Що ти задумала? — ступив до неї Яків.
— Я піду туди... До церкви...
— Нащо? Ти хочеш смерті?..
Почувши страшне слово, до мами з плачем кинулися старші доньки, а за ними й Уляночка.
— Не плачте, маленькі, — Зося пригорнула доньок, тоді повернулася до чоловіка й свекрухи. — Я мушу туди піти. Чуєте, мушу! Я не хочу смерті. Але піти мушу. І не стримуйте мене. Я все одно піду. Може, пощастить...
Не доказала. Але у її очах була та рішучість і затятість, яку вони вже добре знали.
— Тоді і я піду, — сказав Яків.
— Ми повернемося, — пообіцяла Зося, коли виходили з воріт.
Параска плакала. Кричала в істериці Параска-молодша. Заливалися сльозами менші. Зося із закаменілим обличчям вийшла на вулицю. У селі густо лунали крики й плач. Горіло кілько хат. Бахнув один постріл, другий. До церкви од них було зовсім недалеко.
«Куди я йду? — думав Яків, приречено переставляючи ноги. — Куди йде цяя шамашедша жінка? Хто же доглєне наших дітей, Божечку мій...»
Проте йшов. Поруч Зосі із міцно стуленими вустами. Виструнченої. Не схожої на себе.
Людей вже загнали в їхню стару дерев’яну церковку. Двоє хлопців з рушницями обкладали церкву соломою й сіном, біля сходів стояла каністра, з відчинених дверей храму, біля яких стояли ще двоє з автоматами, долинали плач, зойки і гамір.
На подвір’я якраз завели невелику групу людей, які здивовано дивилися на вифранчену пані, підвели до чоловіка з виправкою офіцера, біля якого знаходився і той, з чорними мішками під очима, котрий приходив до Мехів-Цвіркунів.
Зося і Яків, котрий стискав її руку, підійшли до чоловіка з виправкою. Той подивився явно здивовано, Зося привіталася і сказала, що вона, Зоф’я М’ялковська, ревна католичка, шляхтянка з древнього польського роду, відомого ще з часів королів П’ястів, спадкоємиця по прямій лінії полковника Януша М’ялковського, відзначеного світлої пам’яті королем Яном Казиміром за походи проти запорізьких здрайців, правнучка Конрада М'ялковського і донька Броніслава М’ялковського. Якщо пан... пан...
— Капітан Армії Крайової Збігнєв Куртовскі, — таки представився чоловік.
— Якщо пан капітан не вірить, — сказала Зося. — То ось мій паспорт, а ось наша родова грамота, видана королем Яном Казиміром.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Століття Якова» автора Лис В.С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ без назви (9)“ на сторінці 22. Приємного читання.