Розділ без назви (9)

Того ж чоловіка Яків не знав, тико стрічалися на дорозі з тачками, найчастіше навстріч ішли — як Яків із повною, то він із порожньою, як він повнісіньку везе, з усієї сили натужачись, то Яків свою спорожнілу котить. Був чоловік на вигляд ровесником Якова, тоже десь за тридцять, ну, може, до сорока. Високий, худий, виснажений. І якось подумав Яків, стрітивши його на страдницькій рудній дорозі, коли той спинився і закашлявся надсадно, а тоді захаркав кров’ю, що недовго, ой, недовго вже йому руду возити. До чоловіка тоді підскочив охоронець, чоловік злякано сахнувся і став гарячково запевняти, що все в порядку, зараз хвилю перепочине й поїде далі, хай пан начальник не гнівається. Говорив польською, тож зрозумів Яків — поляк. І, видно, не з простих, судячи з лиця та рук, обдертих, з тонкими пальцями, до роботи тяжкої не звиклих.

А того страшного дня, ледь Яків до цеху запхався, побачив — той чоловік, той поляк, тоже закашлявся, а побачивши, що охоронець починає до нього йти, став і собі поспішно порожню тачку штовхати. Али спіткнувся, впав, тоді став зводитися, таки звівся та за груди схопився. Душно тут було од печі, як тилько робітники витримували, що тую руду плавили! Чоловік схопився за груди, захитався, видно було, душить його. Тоді захитався і знову став осідати.

Тут до нього і підскочили чорні круки — охоронці, схопили під руки й потягли до печі. Чоловік закричав: «Нє хцу» — не хочу, значить, а далі — що може ще робити, хай йому дадуть шанс. Та охоронці немилосердно тягли. Все ж чоловік якось вирвався, кинувся бігти до тачки, але знову захитався.

І раптом він щось зірвав з шиї й став простягати, Якову здалося, начеб до нього. Може, тому, що близько стояв.

— Возьмі, возьмі, оно муші шє не спаліць[25], — кричав чоловік.

Охоронець вирвав щось невеличке, кругле, на ланцюжку, з рук нещасного й пожбурив на землю.

Його таки кинули в піч. Жахливий крик: «Матка!» — і все стихло. Тільки, здалося, яскравіше запалахкотів вогонь, і топка закрилася.

Яків, тремтячи, як у пропасниці, скинув свою руду. І ще до десятка разів мусив привозити того дня. На вогняну пащу, що час від часу відкривалася і, здавалося, задоволено й погрозливо реготала, старався не дивитися.

Кілька разів обминав той предмет, що зірвав бідака-поляк і викинув охоронець. Спершу подумав, що, може, хрестик, али ж нє, щось кругле чи напівкругле й блискуче, ніби з срібла. Цікавість пересилила страх. І на четвертому чи п’ятому рейсі, вловивши момент, коли охоронець не дивився у його бік, все ж ступив крок, другий, мерщій схопив припалений іржавою рудяною пилюкою маленький овал. Зблизька стало видно — на серце схожий, таке, як на картинці колись у школі бачив, тико не червоне, а поруділе.

Уже ввечері, в бараку, Яків роздивився ту дивну річ. Навіть спеціально підійшов до єдиної лампочки посередині барака. У серці, таки срібному чи посрібленому, була щілина. А збоку щось на кнопку схоже. Натиснув — і серце розчинилося. Усередині був маленький жіночий портрет. Яків придивився і скрикнув.

То був портрет Зосі. Зося дивилася, сміхотливо примруживши очі, ледь-ледь всміхаючись. Тилько вона була не така, як залишив удома, а зовсім молоденька, може, літ шістнадцять-сімнадцять. Ледь з’їхав набік легенький капелюшок. Шия трохи набік притулена до шарфика.

— Що там? — спитав Пилип Рукатий, земляк, вивезений з-під Володимира, заввидивши, як дивиться спантеличено Яків.

— Та от — знайшов...

— Покажи.

— Гарна дамочка, — сказав Пилип. — Продай. Хліба з цукром дам.

— Хліба? — Яків на мить задумався. Смокче під ложечкою... — Нє. — Повернувся, ще раз глянув. — Нє. Чуєш, нє. — Мало не закричав.

— Ну, як хоч...

Він справді ні за які гроші й скарби не віддав би. Навіть якби вмирав з голоду. Якби вмирав... Ні, він мусив жити. А оберігати його мав разом з апостолом Яковом цей портрет, медальйон, Зося. Якщо того чоловіка не вберегла, то його напевне повинна. Бо що той поляк значив у її житті?

Подарувала на пам’ять? Напевне. Досі кохав її? Може...

Яків пішов до свого місця на нарах. Вирішив — повісить медальйон собі на шию. Двічі в одне місце снаряд не влучає. Атак Зосю почуватиме, ніби поряд із собою. Зовсім поряд. Грітиме серце.