Розділ без назви (9)

— Ни хочу того, Тимоше, — одказав Яків. — Сам знаєш. Али я ліпше вам, коли продухтів яких, сала та м’ясця підкину. Та й село тра’ охраняти комусь.

— Ну дивись...

З тим і розійшлися. Яків і правда, записався в самооборону, ночами, коли випадала черга, ходив вартувати.

Теї ночі під зорями, а частіше під хмарами були ой якими тривожними. То тутечки, то тамечки на обрії спалахували й довго не гасли заграви. Яків стояв на краю села, вдивлявся в темряву, й серце стискалося так, геньби у нього хтось лещата запхнув. Щоби міг зробити, якби хтось налетів? Пальнути раз чи два з обріза? Бо на більше той самопал і не здатен. Та ще хіба у рейку забамкати, щоби село збудилося. Може, люде тоді й утекли б.

Ніч вдивлялася у нього стооким невидимим звіром, несла крадькома у чорній торбі сотню, а може, й тисячу звіренят, здатних рознести довкола біду.

А якось забіг на подвір’я брат Гаврилко, здається, на Спаса то було. Розкуйовджений, очі палають, на плечі самопал на мотузку теліпається, в руках вила.

— Гайда, братику, на польську колонію йдемо.

— На польську, кажеш?..

— Ну, на Зенюв.

Яків різким порухом рвонув з братових рук сокиру. Тоді другу руку простяг.

— Самопала давай.

У Гаврилка мало очі з орбіт не вилізуть.

— Ти що, брате, полякам продався? Щеби пак — маєш і в себе польську цяцю. Та виплодків ляських.

— Дуройо...

Яків ударив молодшого брата у підборіддя. Тоді за самопала шарпнув.

— Зосю не чіпай, брате. І дітей не чіпай. Забув, якою вони мовою балакають? А за колонію тую ти за весь свій вік не одмиєшся...

— А вони? Ти забув, що в Штуні, Вижгові, Висоцьку наробили? Церкви палять... Дітей на кілля... Слабак ти, брате...

— Може, й слабак, — згодився Яків. — Али самопала тобі не віддам.

Відступив і курок звів. Цівка дивилася маленьким, порожнім ще оком, у братові груди.

— Гляди-но, не пошкодуй, брате, — сказав Гаврилко з притиском, злостиво.