Розділ без назви (9)

Вижити, вижити, вижити. Ті слова він твердив собі, лягаючи спати й прокидаючись. На його очах ще двічі «доходяг» вкидали в піч. Знову здригався, тамував у собі крик, що рвався з грудей. Молитви твердив, які знав: і «Отче наш», і до Богородиці звертався, і до святих Миколая, Дмитра-великомученика, чия церква в їхньому селі була, і Пантелеймона, котрого у них в селі Паликопою прозивали, бо ж на жнива припадало те свято, і грім чєсто гримів, а в тих, що того дня робили, блискавка могла копу запалити. І ангелу своєму і заступнику апостолу Якову, брату Сина Божого, молився, сам складаючи невміло слова, що благали про заступництво.

А раз, десь під кінець літа, приснилося, начеб він не сам везе тачку, а вдвох. За другу ручку якийсь старий з бородою тримається.

— Хто ви-те? — питає Яків.

— Хіба ти не знаєш? — каже чоловік, що взявся помагати. — То ж я, Яків, брат Ісуса.

— Ісусів брат? А хіба ти не Ісааків син?

— Той Яків до тебе не прийде. Він досі печалиться, що брати продали його улюбленого сина Йосипа до Єгипту. Хіба не читав тобі батько Святе Письмо?

— Али ж той Яків сам пуйшов до Єгипту, до свего сина, хіба нє?

— Той Яків надто старий, щоб прийти до тебе. Я тебе захищатиму.

— А як тут опинився, в цим пеклі? — дивується Яків. — Ти ж мій ангел, то маєш бути невидимим.

— Так треба було, — відповідає апостол Яків. — Брат мій Ісус послав мене сюди, аби, коли тебе у вогонь кидатимуть, піти в піч замість тебе.

— Не треба, ваша святосте, — каже Яків. — Я до кінця своє вистраждаю.

— Ти мусиш жити, — апостол хмурить брови. — Хіба забув, хто тебе вдома чекає?

Він відірвався від тачки й полетів. Розчинився у небі. А Яків прокинувся. Лежав і важко дихав, геть увесь спітнілий, у просякнутому людським потом, немитими тілами, смородом брудної одежі й хворобами бараку. Барак спав, сопів, хропів, бурмотів. Час од часу хтось скрикував уві сні.

«Содом і Гоморра, от вони — Содом і Гоморра теперішні, — подумав Яків. — Атам ніч. Усі ми покарані за гріхи наші. І я покараний. Та все ‘дно жити хочеться».

Те — жити хочеться — сиділо в мозку й грудях.

Інколи йому здавалося, що наяву разом з ним везе тачку з рудою апостол Яків, і тоді ставало не так страшно.

Може, й справді ангел-апостол його порятує?

Хоч яким би не був стомленим, увечері мусив відчищати свою поруділу за день від пилюги робу (робочий костюм, як називалася одежина), а також обов’язково начистити до блиску ваксою густо пропилючені черевики. Інакше ризикував, як і інші, отримати десять ударів палицею за неохайний вигляд. Такими любителями чистоти були ті, хто вигадав цей та інші табори. Це пекло, де все мусило бути: і раби, й предмети, якими вони користувалися, — чистим, охайним, начищеним до блиску й акуратно складеними перед сном, щоб зранку забруднюватися знов і знов, доки не ставали непотрібними нещасному в’язневі.

Дорога. Од складу з рудою до цеху, де зяяла пащею тая піч. Поговорювали, що німці оживили цю стародавню домну недавно, коли металу забракло для їхньої армії. Наче з давніх-давен із не знати якого мороку змій виліз із страшною огняною пащекою, щоб людей поглинати.

А на початку зими сталася подія, котра справила на нього не менше, а то й більше враження, ніж той сон. У бараку жили різні люди — українці, поляки, чехи, серби, словенці. Знайомилися, спілкувалися, вчилися инших мов, інколи чимось мінялися. Мав приятелів і Яків — Терешка з-під Кам’янця-Подільського і Славоя із міста Марибор, десь там, казав, за Рудними горами, за Дунаєм, а далі ще, за другими горами — Альпами. Часом розказували: Славой про свої гірські краї, Яків про свої — лісові. Через півроку вже й добре розумілися між собою. Мав Славой сина, жінка там тоже лишилася груба, десь уже й доньку мала родити, бо, казав Славой, що до липня й доньку хоче.