Десь через місяців два після початку війни Тиміш прийшов. Балакали про те, про се. Про тюрму сказав — не буду. Хай, то вже... І рукою махнув. Війна відкотилася давно на схід. Тихо було в селі.
— Чув, — сказав Тиміш, — наших усіх у Львові німаки посадили?
— Наших?
— Бандеру і його родину. Та й багатьох. У Луцьку, кажуть, те саме... От тобі й державу одновили... Що совєти, що ті, зарази...
Не знав Яків, хто такий Бандера. Хтів питати, та чогось соромно стало. А Тиміш раптом із кишені гребінець дістав. Та не став розчісуватися, на долоню поклав.
— Помниш, як грали?
Чом би не пам’ятати. У їхньому селі була така родина — Бубенці по-вуличному. П’ятеро Бубенців і створили той гуртсміхоцький. Старий Ілько Бубенець вибивав на каструлі, як на бубні. А то й з ночвами залізними, дірявими й іржавими приходив і тоже бив. Син його Василь на рублі, що ним прасували одежу, як на скрипці, ломакою виводив. А Василеві сини: Петро старого зіпсованого годинника, якого ще за царських часів на стіні вішали, випросив у Гершка і тепер туди-сюди тягав ланцюга, витягуючи скрипучі звуки, що по душі шкрябали, Іванко-халамидник, найменший хлопчисько, опудало кота носив, тягав раз по разу за хвіст і нявчав на різні голоси. Ну, а сестричка Явронька, зодягнута хлопчаком, з намальованими вусами, на гребінці, мов губній гармошці, вигравала.
Більшість загорєнців вважали сімейство Бубенців варіятами, шамашедшими, али були й такі, що любили їхні чудернацькі концерти дивитися й слухати — та ще й з примовками усякими, пісеньками сороміцькими.
Зося ж як уперше побачила той оркестр-дивовижу, захоплено в долоні заплескала. Сама спробувала на кожнім з інструментів заграти. Ілько поблажливо дозволив, ще й ляснув польку по дупі, на що отримав од неї тим же рублем нижче поперека. А потім, через якихось пару місяців, коли у них гостини були, заручини Гаврилкові, раптом кудись майнула й привела Бубенців — от вам, мовляв, і музики. Яків спершу розсердився на жінку, а потім рукою махнув — ет, як хочеться, то й посміятися мона.
Через якийсь час, коли на недільні чи святкові посиденьки, двома чи трьома-чотирма сім’ями збиралися (Петрова, Улянчиного брата, і Тимошевої сестри Галі), Зося запропонувала, лукаво очицями зеленими блискаючи, й собі на гребінці та рублі й ночвах зіграти.
— Зосько! — гаркнув було Яків.
Зося тоді зновина блиснула очима й вирвала з волосся свій гребінець — великий, із змійкою на краю. Накинула на нього хустинку. Торкнулася губами.
А тоді... Тоді заспівала:
— А мій мєлий чулувік
Приблудився з Кукурік.
Добре ще, що не з Руди
Приваландився сюди.
Яків не знав, що й робити — сердитися ци захоплюватися.
Скочив з лавки, спробував видерти гребінця з рук. Зося увернулася, ще й ногою спробувала зачепити.
— Ну, ви-те бачили, — то вже Параска стала — руки в боки, на невістку лихим оком глипнула.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Століття Якова» автора Лис В.С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ без назви (9)“ на сторінці 18. Приємного читання.