Розділ без назви (9)

Та плечі в нього вже опустилися. І очі погасли. Мовби вітер дмухнув на теї жарини.

Яків повернувся і побрів за хату. Над селом пливли велетенські журавлі — білі хмари. Кружляли, готуючись до відльоту у вирій, инші, справжні птахи — боцюни. Стояла десь там, за бором, що синів у далечині, осінь. Все було, як і завше. Тильки люде були не такими. Ішли одне на одного. З сокирами, вилами, самопалами.

«Хто винен у тому? — подумав Яків. — Поляки? Совєти? Німци? А хто мого брата змусив узєти до рук сокиру? Господи, хоть би він не пушов на ту колонію з дурної голови».

15

Біда в їхнє село нагрянула негадано, коли вже ніби все довкола — бійня, підпали, напади — стихати стало: десь на п’ятий день по Покрові. За тиждень перед тим поляки напали на Полапи, майже сусіднє село. Спалили там церкву, а в ній чи не з півсотні людей. Після того рушили, певно, сп’янілі від успіху, на Загоряни. Та лісовою дорогою стрівся їм загорянець, старий Федько Бутмерець (бо з Бутмера, села коло Прип'яті, був родом, в Загорєни в приймаки пристав), то оточили його, стали розпитувати, як там, у Загорянах, все спокійно? А Федько зметикував, що біда до села їхнього суне — зі зброєю, тими ж вилами й сокирами в руках! З очима, ненавистю поїденими. І сказав, так, мов, і так (до того ж польською), в тему ахтемськім силі цілінька сотня «бульбашів» стоїть. Вчора ж прийшли й розквартирувалися.

— Бульбаші? Банда УПА?

— Атож, Гупа, — заливав Федько. — Крука сотня.

Нападники тривожно поперезиралися, дали діду пару стусанів: чи не бреше старий пеньок? Однак, порадившись, повернули назад. І старого відпустили, як не дивно.

Коли наляканий Федір розказав про те в селі, люди рішили, що до них тепер не поткнуться.

Поткнулися. Пройшли крізь вранішній осінній туман безшелесними примарами. Виникли у дворах, коло хат, заходили в хати. Мали, певно, чітку інформацію — з якої сім’ї в УПА є, хто на колонію ходив.

Зайшли і до Мехів. Двоє з рушницями в руках — молодший і старший. Наказали йти на зібрання до церкви. Тут до хати вступила Зося, котра якраз корову доїла, та, почувши шум, покинула. Відразу зметикувала, що й до чого.

— Джєнь добри. То у нас гості такі статечні і поважні?

Мабуть, прийшлі відразу за якимись певними ознаками — поставою, лицем, вимовою — визнали у цій жінці без страху в погляді свою. Своєї крові й роду.

— Пані єстем полька? — спитав старший.

— Нє тилько єстем, алє билам, єстем і бенде, — Зося ще більше випрямилася. — Проше пана, Зоф’я М’ялковська. Проше пана, полячка, шляхтянка і католічка. З кім мам защит розмавяць?

Її спитали, не відповідаючи: хто та звідки, як вона тут опинилася? Зося відповіла, що вийшла заміж за жолнєжа, улана Війська Польського, який уже захищав Жечу Посполиту од ненависних швабів. Тому й приїхала сюди жити — на креси всходні, одвєчну польську зємє, і цим дуже гордиться, бо принесла сюди польській дух і єнзик[20] польській. А ось мій, проше вельможного пана, муж Якуб, капрал Войска Польскєго, який захищав Жеч Посполиту, а то наші доньки — Зоф’я, Генефа і Юліана, а в колисці спить, проше ласкавого пана, донька Ядвіга. Звісно, Зося ризикувала, називаючи инші імена... Але після її слів той старший, з виразними мішками під очима, приклав руку до військового кашкета:

— До відзеня, пані Зоф’я. Щенслівего жиця...[21]

Коли вони вийшли, Зося заціпеніло опустилася на лавку. Здавалося, от-от заплаче, але вона не заплакала. Тико спитала:

— Що вони казали?

— Веліли йти до церкви, — сказала Параска. — Тамечки збирають людей. Мабуть, як у Полапах, палитимуть...