— З Андрієм щось? Ци дітьми?
— Андрій мене покинув. Назовсім покинув, тату, — каже Віка.
— Як то покинув?..
У Якова терпне язик. Сухо-сухо стає на піднебінні.
— До тої пішов, — схлипує Віка.
— До теї... Та я йому...
— Не треба, тату, — чути, як Віка ковтає сльози. — Він мені тоже не потрібен. Не треба, тату...
15
Двічі за своє життя Якову довелося побувати на суді у свему селі.
Перший — як Митьку Лаврикового судили привселюдно. Взяв і серед білого дня — то було десь на третій чи четвертий рік, як колхоз організували — привів собі з ферми теля. У хлів свій поставив. Мусив міліціянт силою забирати. Тико те вар’ятство для Митьки кепсько скінчилося.
Митька й на суді в клубі вар’ята грав. Казав: як же я винен, коли своє брав. Люди добрі, всьо ж вокруг колхозноє, всьо вокруг мойо. То й теличка моя. Так я собі міркував, може, ошибався, то поправте, граждани судді.
Ну, й догрався. Прокурор сказав, що з такої-то статті треба перекваліфікувати на п’ятдесят четверту — антисовєтську пропаганду й агитацію. Потім десь там вже в місті впаяли Митькові десять літ. Правда, з них тико штири відсидів, у п’ятдесят шостому вернувся, али вже худющий, з погаслим поглядом циганкуватих очей — вмер жартун.
Другим був суд над Тимошем. Тимоша в селі востаннє бачили років через п’ять по війні. Час від часу з’являвся, міг навіть вихилясом, з гордо піднятою головою серед білого дня з автоматом, перекинутим через плече, пройти сільською вулицею. Раз «стрибки» побачили, стрілянину відкрили. І Тиміш таки пройшов під кулями з десяток метрів, доки за грушу, що росла коло воріт старої Петрунихи, не сховався. Кулі його мовби не брали, а може, й не вельми цілилися теї «стрибки» — свої ж буле, загорєнські.
У п’ятдесятім році був коло села на Герасимишиному хуторі останній бій. Тоді й двох «сільських» поранили, сільрадівського голову Клима ранили, лейтенанта з району вбили. А начебто п’ятьох чи шістьох «бульбашів» там застали. Чотирьох тоже уложили, двоє втекли. І тими двома мовби сотенний Чехура та курінний Дуб-Тиміш були.
Тимошів слід тоді й пропав. Різні чутки пошепки передавалися — то ніби бачили в районі на майдані виставленим для упізнання Тимошів труп. А то казали, що таки пушов за границю.
Улянка з дітьми всі ці роки була на поселенні в Сибіру, десь у Томській області, час від часу присилала родичам скупі листи — живемо помаленьку, сини й донька майже дорослі. Тико малий Тимошик, що за рік до висилки народився, хорує — як не одним то другим, усе дитина до тамтешнього клімату звикнути не може. Розказувала Зося: Варочку тоді хотіла Улянка оставити із Зосею, щоб хоч її в Сибір не везти, вчепилася в останню мить — нє, з тобою, мамусю, поїду. Передавала Улянчина тітка Катерина й гинші скупі новини: просила Улянка насіннєвої бульби вислати. А то яблук, пише, тутечки й ни знають, що то таке. Яків і повірити не міг — як так, яблук ни знати? А тоді новини пішли гірші: помер свекор, а через півроку й свекруха. Зосталася Улянка сама з чотирма дітьми. Правда, найстаршому, його, Яковому, синові і двадцятка минула. Улянка тоже писала — Вітько, слідом за Йванком, на лісоповал робети пушов.
Якось майнула у Якова думка: може, з дітьми туди й собі в Сибір добровільно податися, до Улянки?
То було, як біль по Зосиній смерти став потроху згасати, а Гандзя ще не ввійшла до його серця. Али куди з дітьми податися в таку далечінь, та ще й край, де, як пише Улянка, комарі заїдають. Болото гірше, як у них.
Майбуть, написала тітка Катерина про Зосину смерть, бо просила передати Улянка, що вельми шкодує, що та сталося з неїною кумою і систрою. Сестрою Зосю назвала, так і написала.
Сестра...
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Століття Якова» автора Лис В.С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ без назви (11)“ на сторінці 25. Приємного читання.