Розділ без назви (11)

— Нє.

— Ні? Чому?

— Хай би вона прочитала.

— Он як?

Йдуть далі. Зависає мовчанка.

— Чого не приїхала? — спитав Яків.

— Бо не приїхала, — тихенько засміялася Світлана. — Бо ніколи б сама не приїхала. А мені цікаво стало — що ж то за солдат такий, в якого можна закохатися, побачивши раз на госпітальній койці. От я й поїхала. І приїхала.

Помовчала.

Сказала, що навідається ще.

Увечері Якова покликали. Як виявилося, на вечірку, де зібралися медсестри, лікар, кілька пацієнтів госпіталю. І Світлана.

Пили розбавлений спирт, закушували м’ясними й рибними консервами й свіжими огірками.

А потім поділилися на пари.

Він сидів за столом і дивився на Світлану. Голова з незвички — давно не пив, та й спирт вперше перед тим тут, у госпіталі, попробував — трохи крутилася, ніби сама по собі пливти просилася.

— Ходімо.

— Ходімо... Куди...

— У сад, солдате, у сад. До яблуневого цвіту. Ні, до спілих яблук. Тут вони — саратовські. Са-ра-тов-ські... Ходімо, солдатику з моєю кров’ю...

Рука Світлани в його руці. Сад, лавочка в гущині саду.

— Сміливіше, мій боржнику. Ви ж мій боржник.

Справді — боржник. Міг би сказати, що в нього сім’я, діти. Не сказав. Не тільки вдячність покликала тієї ночі... Думав... Наче спалах якийсь.

Лавка, ніч, чиєсь зітхання, кроки, що наближаються... Її шепіт: