Розділ без назви (11)

— Не звертайте уваги... Робіть своє діло...

Він дивується тим грубим, зневажливим словам. І думає — можу, знову можу, бо після рани...

Стихають кроки, стихає її стогін — солодкий, али з якимось дивним присвистом.

— Вранці ми від’їжджаємо.

— Я проведу...

— Не треба... Якщо захочу — я вас потім знайду... Хоча навряд...

Вона зводиться, застібає ґудзики на гімнастерці...

— Майці розкажу — не повірить...

— А треба розказувати? — каже він.

— Може, й не треба... Ви вже її жалієте... Її всі жаліють... Яків мовчить. Хоче спитати щось і не може. Спекотно йому серед ночі чи соромно?

— Ви ж ніколи не станете генералом, — чує він. — Ніколи не станете. Навіть капітаном...

— А тобі треба непремінно генерала? — У Якова вже прокидається ворожість. Ворожість і якась полегкість.

— Аякже, — сміється вона. — Все, ходімо. Ще трохи можна випити... Вставати ж рано...

Рано вставати... Не спитала навіть, чи він жонатий... Али знайшла... Замість сестри?

***

«Стихає все, — думає тепер Яків. — Життя стихає, от яке діло... Може, й справді її кров та ще сестрина продовжили мені життя. Може...»

Стискається серце. Він кудись летить, під наче провалля. Вибух.

17

А Тиміш сидів на лавці, відгороджений од решти клубного залу столами. По обидва боки лавки стояли міліціонери. Ци то солдати? Ні, таки спершу міліціянти. А може, й нє.

Поважний чоловік у формі — ніби й не воєнній, а якій? — зачитував, у чому звинувачується підсудний Глущук Тимофій Єгорович. Гріхів на Тимошеві навішено було на цілу копу з полукіпком.