Розділ без назви (11)

З кожним вертанням з тих літніх зарібок тягло його до хати Гандзіної. До її тіла, чого там, до споминів про щось таке, що й невідомо коли втратив, чи й не здобув.

Очі Парасочки, що гляділа разом з бабою Параскою за малими — Олькою і Артемком — доки він їздив. І коли вертався до доми.

І Гандзини діти... Діти, що готові були, хоч виросли вже, прийняти його, як батька.

14

Він стояв на колінах, а вона його била. По плечах, по голові. Спершу рукою, а потім якимось поліном. Не оборонявся, вперше в житті не оборонявся, коли били чужі.

— Убивець! Ти підлий убивець! Щоб ти здох, проклятий! Зрештою, як він впав на підлогу, Гандзя отямилася. Й собі впала та в плачі забилася.

Яків тоді ледве підвівся. Кров юшила з розбитого лоба, губи. Шуміло в голові. Не годен і слова сказати, похитуючись, витарагунився з її хати.

Йшов, спотикаючись, побитий і закривавлений — крізь вечір, крізь свою біду, що гірше за побите тіло кривавила.

Стукало в голові — от і все.

Спинився, спитав себе: «А на що ти, чоловіче, сподівався?» На прощення? Ні. Тоді на що?

Нащо розказав?

Мусив їй сказати. Мусив. Бо як було жити, маючи такий гріх, такий тягар на душі? Попові не признався на сповіді — жінці...

Али чим далі од хати тої, до якої дорога була відтепер навіки заказана, відходив, тим більше підступала разом з нудотою инша думка: чи тре’ було признаватися?

Що ж він наробив?

А що життє з ними всіма наробило?

— Що з вами, таточку? — Ольчин зойк з того вечора. — То тая відьма?

— Яка ще відьма? Упав на дорозі, перечепився, то й забився.

— Я вже не маленька, тату. Та й всеньке сило говорить...

— Сило?

— А ви-те думали...