Розділ «LAUDATIO. PARS II»

Мар’ян зупинився на Ринковій площі, нерішуче роззираючись.

Вечори стояли ще достатньо теплі, і хідники довкіл майдану були загачені столиками вуличних кав’ярень, за котрими туристи та інші нероби збавляли час у затишнім сяйві свічок. Вуличні музики грали на скрипках та кришталевих келихах, а мандрівне студентство, розсівшись просто на бруківці, медитувало під ритми тимпанів. Звичайний, знайомий Луці з дитинства, галас та юрмління здавалися нині притлумленими, ніби червона лінза змінила йому не лише бачення, але й слух, змусивши звуки пульсувати разом з багряним відсвітом сердець.

Луці здавалося, ніби він зазирає людям під шкіру, і від цієї несподіваної інтимності його трохи не млоїло.

Новий колега зиркнув на нього спочутливо.

— Зараз, чекай… От ніяк не можу вирішити, куди б це податися, — пожалівся він. — «Під золотим бараном» сьогодні презентація, «Під ящерами» — поетичний турнір…

Лука вражено блимнув.

— Поетичний турнір межи упирями?

— Упирями? A-а, це ти про inferi? Нормально, щось в цьому є… Тільки не так зразу. Просто на таких імпрезах збирається повно всякого творчого люду, серед котрих — як це Мора каже? — наша група ризику. Ну ти розумієш, з нетривкою психікою. Ми їх реєструємо, аби не проґавити потім. Раптом що.

— А як це ви їм діагноз ставите? Знов — на око?

— Ага… — усміхнувся Мар’ян. — Ходімо, мабуть, до наших поетів — там більше шансів щось таке перестріти. Ти як ставишся до поганих віршів? Переживеш? Фелікс туди не ходить, бо казиться так, що ледве дише…

— А що, неодмінно мусять бути погані?

Мар’ян гмукнув саркастично.

— Та тут така річ… Добрі читають в інших місцях. Але там все гаразд, здебільшого. Не тому, що таланту більше, а тому, що, як би це… більше визнання.

Лука кивнув. Це було йому рідне й знайоме: тато його часто лаяв критиків — катів-нелюдів без всякого розуміння, які не спішили визнавати його творчі здобутки.

— То ходім. Думаю, що переживу… Мені вже ніби не вперше.

Мар’ян кивнув і, обминувши ратушу, хлопці рушили до «Ящерів», півпідвального клубу, що принаджував публіку митецькими забавами для широкого загалу. В поетичнім турнірі, зокрема, міг взяти участь кожен охочий, подавши своє творіння на розгляд знуджених суддів та щедрих на оплески пияків-шанувальників.

Спустившись до клубу, хлопці знайшли собі тихий закуток, звідки добре було видно пурпуровий диван з бундючними суддями, подіум з мікрофоном та конкурсантів, що чекали на свій зоряний час. Турнір щойно почався, і дехто з відвідувачів намагався ще прислухатися до читців; з мікрофона линуло щось урочисте й незбагненне — то читав свої вірші нахабний молодик, або щось таке, вбраний в усе чорне, з нечесаними патлами та цигаркою в зубах. Тяжко було зрозуміти, про що мова — читець бубонів, наголошуючи на окремих лише драматичних зворотах, де йшлося про лайно, хтивих сучок та блювання. Лука скривився, починаючи розуміти, чому мудрий Фелікс уникає цього місця. Заплющивши око, проте, Лука переконався, що вогник читця горів яскраво і впевнено — поет, очевидячки, насолоджувався життям. Щойно він закінчив читати, публіка відгукнулася оплесками та схвальними погуками.

Наступною до мікрофона підійшла літня жінка, і Лука щиро здивувався, відзначивши таку послідовність. Жінка говорила тихо й невиразно, і публіка невдовзі забула про неї, надавши перевагу розмовам при склянці.

— Дивись, — прошепотів Мар’ян.

«Закриємо двері, мов ляду від гроба, нас тиша зігріє, відлюдна жалоба…» — тихо говорила жінка. Лука здригнувся: її вогник ледь світився, немовби присипаний попелом.