Розділ «LAUDATIO. PARS II»

— Ну, може, й не ви, — похмуро мовив Лука, дістаючи Горганову візитку. — Але оцей ось — точно.

Старший взяв картку, оглянув уважно, тоді стиха гмукнув і передав товаришеві.

— А-а-а-а, — протягнув той, — Горго-она! Убивця, правда ж! Чистий тобі душогуб!

I — на Луччин граничний подив — весело підморгнув. Старший, проте, глянув серйозно.

— Так ти, значить, Лука Ведель? — виснував він. — Квестор про тебе згадував.

Двійко трударів Магістрату значуще перезирнулися. Старший кивнув.

— То що, зайдеш до нас?

Молодик спитав так, ніби запрошував на пиво до генделика — аж ніяк не до таємничої установи, від якої посадовцям бігли спиною крижаки. І через те якраз вибір раптом зробився надзвичайно простим.

— Зазирнув би, — погодився Лука.

— Мар’ян, — зичливо промовив білявий, простягаючи руку.

Лука потис її мимоволі, не в силі опиратися раптовій приязні.

— А це — Фелікс, — Мар’ян нахабно тицьнув пальцем у старшого товариша. — Він у нас проквестор, тобто замначальника, так само, як і Горгона. Лише, на відміну від того, більш подібний на живу людину.

Фелікс поважно кивнув, хоча Луці здалося, що той ховає в оці похмурий усміх.

— Ну, ходи, — запросив Мар’ян, відчиняючи двері, і Лука, дивуючись власній нерозважливості, рушив за ним.

Щойно за дверима Магістрат не відзначався нічим надзвичайним — старовинний під’їзд з вичовганою мозаїкою підлоги, сходи, коло дверей — конторка охоронця. Луччині проводирі коротко кивнули йому, проходячи повз.

Не спиняючись, Мар’ян, а за ним і Лука, піднялися гвинтовими сходами на другий поверх і ввійшли до передпокою досить-таки просторої контори. Звідти чулися тихі голоси, клацання клавіатури, а також линув затишний запах кави вкупі з ледь чутним тривожним духом полірованого металу. Невеликий, захаращений ящиками з папером, коридор вів до загальної кімнати, в якій панував обжитий безлад — переповнені течки, завішані картами, схемами та чомусь артистичними афішами стіни, хирляві вазонки на підвіконні та одному з робочих столів. Всього тут могло працювати людей з десять, проте три столи з десятка виглядали порожньо і занедбано — за ними, очевидячки, давно ніхто не сидів.

Лука не встиг як слід розгледіти присутніх, що зацікавлено попідкидали погляди, бо Мар’ян якраз смикнув його до невеличкої кімнатки, що тулилася до загальної зали; судячи з довгастого столу, вщерть розмальованої дошки та забутих чашок, кімнатка служила за приміщення для нарад.

— Зараз, покличу начальство, — пообіцяв прудкий молодик, лишивши Луку на самоті.

Розгублено роззирнувшись, Лука підійшов до розлініяної маркером дошки. Його серце калатало — ще трохи, і він довідається те, що мучило його два останні роки. Інша річ, невідомо, чим за це доведеться платити… «Значить, правда для вас важливіша за власне життя?» — мимохіть згадалося Горганове питання. Він зробив свій вибір, а отже, нібито нема на що скаржитися.

Намагаючись вгамувати хвилювання, Лука взявся читати писанину на дошці. Увагу його привернули два трикутники: «нечулість — пригнічення — сповільнення» та «напруга — страх — ненависть». Стрілка від останнього вела до… та, власне, просто — вниз. До надпису «ad inferis». Лука кліпнув очима, не в силі збагнути, що б це могло значити. Надпис перекладався як «додолу» або інакше — «до пекла».