Розділ «LAUDATIO. PARS VII»

З роздумів її висмикнув гуркіт керівничих дверей. На порозі постав пан квестор, похмурий, наче бідарський похорон.

— Психологічний тренінг, еге ж? — скептично примружився він.

Мора кинула на нього зверхній погляд.

— Ні, оперативний інструктаж, — відказала вона.

Вітій кволо всміхнувся.

— Ну добре, коли так, бо я не зношу, як ти починаєш уживати свої лікарняні інтонації. Не певен, що всі тут — цілком нормальні, — все ж таки визнав він, — проте мені дорога ця втішна ілюзія.

Квестор прошкандибав до одного з порожніх столів і присів на стільницю.

— Що, хлопці? А давайте, я тепер спробую себе в якості терапевта? Хочете поговорити?

Лука з Мар’яном зиркнули збентежено. Мора насилу стримала нервовий сміх — такого терапевта ліпше пацієнтам не показувати, бо ті миттєво втратять віру в цілющу силу медицини…

— От, приміром, ти, Мар’яне, — кивнув до хлопця Вітій. — Чого би ти нині найбільше хотів?

— Знайти того покидька, який стріляв у Ювена! — твердо відказав білявий. — Знайти і прикандичити!

— А ти? — Вітій обернувся до Луки.

— Підтримую, — тихо проказав він. — Дізнатися, що той знає про замовника нападу. А потім прикандичити.

Квестор прихильно кивнув.

— Ну, коли так, я гадаю, ми зможемо це влаштувати.

Хлопці радісно перезирнулися.

— От бачиш, — Вітій обернувся до Мори та підморгнув, — у мене не гірше за твоє виходить? Правда ж?

— Ну, ти знаєш… — замислилась вона, — підступні засідки і криваві бойовиська не назвеш класичною терапією. Однак, мушу визнати, твій підхід має свої переваги.

Мар’ян та Лука весело пирснули. Морі і самій хотілося вчинити щось таке легковажне. Вітій нарешті прокинувся і знайшов якийсь вихід! От тільки чому він раптом уникає дивитися на неї? Мора зітхнула. Ну не морока з ним?

Темрява цього місця була густою та поважною, сказати б навіть, історичною. Кожен подих тут відлунював шерехом крил, а свічки сяяли статечно й рівно, наче строї почесної варти. Хоч-не-хоч, але думалося тут про давно минуле і, безперечно, неживе.