Розділ «Леонід Кононович Пекельний звіздар»

— А що то? — питається Івась.

— То князівська лодія, що потонула десять віків тому, — каже йому водяник. — Була тут колись велика ріка, і плавали нею кораблі та козацькі чайки.

Назустріч майнула рибина. Дивиться Івась, аж то щука, — та велика й стара-престара, черепашками вже обросла. Крутонулася вона довкруг Івася і мликнула вперед.

— Ось і моя хата, — каже Йвасеві водяник.

Була то печера, видовбана у скелі, а всередині все як і в людей: і столи, й ослони, й начиння, тільки печі не було і образів на покуті. Зате стояли попід стінами скрині, а в них повнісінько якогось залізяччя та камінців. Підплив Івась ближче та й угледів, що то давнє оружжя та самоцвіти.

— А се відкіля тут взялося? — питає водяника.

Той сів на ослоні та й каже:

— З такої давньої давнини, що смертному й уявити її несила… Плавало тут люду та й плавало, аж поки Дніпро в друге річисько пішов!

— То ти такий давній? — питається Івась.

Усміхнувся водяник.

— Я жив ще тоді, як і землі цієї не було, а стояло тут величезне море… Водилися в ньому такі потвори, що ти вмер би од жаху, аби лиш побачив їх. А потім те море висохло, стали річки та озера. Далі насунула грубелезна крига, й уся земля на тисячі віків замерзла під нею. Бродили по ній звірі з одним рогом на носі, й водилися величезні коти з добряче теля завбільш…

— Нехай Господь милує! — каже Івась. — Я двох таких котів уже бачив.

— Де ж се? — питає водяник.

— У замку поміж світами, де козак Мамай живе.

— A-а, — каже водяник, — се він тебе од напасти береже… За тої давнини, як ще крига була, звався він Батько Івор і владарював над цілим краєм. Уже тоді Господь дав йому таку силу, що міг він обертатися в звіра, птаха і рибу… Та покинув він сей світ!

— А ти теж служиш Троянові? — питається Івась.

Зітхнув водяник.

— Розділився світ надвоє, — каже Івасеві. — А я з Дажбогом лишився, бо застав ще ту пору, коли він по землі ходив…

Цієї миті засміялося щось, неначе у дзвоники задзвонило. Глянув Івась, а круг нього десь узявся цілий гурт дівчат із розпущеними кісьми. Регочуться та плигають, як навіжені.

— А се що за напасть?! — питає Івась.