Розділ «Леонід Кононович Пекельний звіздар»

Та й схопився і помчав за курінь. Вибігає звідти, а на плечі невід висить, старий та подертий уже, але годящий.

— Гайда! — каже.

Як вийшли вони обидві брами і вийшли із січових воріт, то Йвась і питає:

— То ви тут усі місця знаєте, де риба ловиться?

— Найліпше зараз ловити на болотах, — каже Найда. — Повінь була, то в очереті риби аж кишить. І мілко там, не те, що коло Дніпра.

От попростували вони в поле, а як минули гостру могилу, то взяли о ліву руч і вийшли на болото. Тяглося воно понад річкою, що впадала у Дніпро. Було вже за полудень, пригріло сонце, і в очеретах вовтузилося та кахкотіло болотяне птаство.

— Одного не можу второпати, — озираючись через плече, каже Ладько, — чого це Барабаш за нами назирці чвалав?

— А я його й не завважив, — каже Йвась. — Може, й він рибалити вибрався?

— Та який дідько! Він ледачий, мов скотина, — тільки жере за трьох. А як треба в курені позамітати абощо, то й не заставиш, — каже Найда.

— То де ж він подівся? — питає Івась.

Спохмурнів Ладько.

— Та за могилою звернув до річки й мов під землю запався. Аби хоч якої капости не вкоїв!.. Ну, та дідько його бере…

В очеретах аж плющало, стільки риби туди повінь занесла. Закинули братчики невода один раз — і витягли його повного. Насилу на берег дотарганили, а як вивалили поміж купинами, то немов живе срібло розіллялося.

— їй-бо, стільки риби не бачив! — каже Івась. — Та здоровецька ж яка!

— Закинемо ще раз чи два, — каже Ладько, — та й, певне, годі буде, а то не донесемо…

Залізли знов у воду, коли чують — щось шубовснуло у плавнях.

— А се що за проява? — питає Івась.

Ладько прислухався.

— Певне, родичі твої жирують, — каже Найді.

— Які се? — не втямив Івась.