Розділ «Леонід Кононович Пекельний звіздар»

— Оцеє дива! — каже малий козак.

Та й підвівся. Тут побігла з нього вода ручаями, бо мокрий був як той хлющ. Зайшов Йвась у двір, зняв із себе всю одіж, повикручував і розвішав на тину. А сам в одній сорочці сів під хатою та й гріється на сонці.

Коли ж затупотіли копита десь коло брами. Глянув Івась із гори, а то ціла сотня козаків заїжджає в січове передмістя. Всі оружні, як до бою, з мушкетами та ратищами. Коні їхні болотом забрьохані й геть у милі, — видать, не один десяток верст промчали.

«Се, певне, Ладько з Найдою сказали, що мене татаре на аркан взяли, — подумав малий козак. — То кошовий і вирядив братчиків на розшуки!»

Хотів було він побігти вниз і сказати, що вдома вже, та хіба побіжиш голяка? Ще й зморився, мов пес.

А тут і вечоріти почало. Як одіж трохи протряхла, то познімав Івась її і давай вбиратися. Вже пояс обкручував довкола стану, коли чує голоси під кручею.

— Усе об'їздили, — каже Барило. — Одного татарина таки взяли у бран, бо в нього кінь підбився! Божиться і клянеться невіра, що не знайшли вони хлопця в комишах.

Тут поміж дерезою і вигулькнули дві чубаті голови та й попростували помалу під гору.

— А де ж він міг подітися? — питає характерник.

— Каже татарин, що втопився… Зняв кожушину та й поплив, а вода ж холодна! Та там і дорослий козак не переплив би. Озеро здоровецьке, й заворіть коло берега… зразу затягне!

Зав'язав Івась пояса й запоясника за нього застромив.

— То що ви з тим татарином учинили? — питає Козуб.

— Замкнули в льоху… нехай сидить! Завтра ще треба буде залізом припекти.

— Та він у мене й так усе розкаже! — буркнув характерник.

Заходять козаки у двір — та й роти пороззявляли, уздрівши Івася.

— Слава Богу! — каже Івась. Та й зиркнув на здорову пляшку горілки, що Барило її в руці тримав. — А се що, поминки по мені справляти будете? Так рано ще!

Першим отямився Барило.

— Ох ти й халамидник…

— А не казав я тобі, що він мов той вуж: ти його в мішок, а він дірою! — каже характерник. І до Івася: — Цілий?

— Угу.