Розділ «Тетяна Пахомова Я, ти і наш мальований і немальований Бог»

Увесь наступний тиждень був мов погане гарячкове марево… Розмірене життя з його звичними справами було вже і недоречним, і видавалося якимсь забутим тривалим і щасливим фільмом; Давид, прокручуючи його в голові перед сном, мав надію, що зранку, як він прокинеться, усе повернеться назад. Та годинники невпинно штовхали час до жорстокої точки неповернення. Давид пригадав, як мама розповідала йому й Мірочці притчу про те, що люди дуже довго просили в Бога дати їм талант знати своє майбутнє й нарешті отримали його: пекар, який знав, що через рік помре, перестав пекти хліб; орач, знаючи, що град виб’є врожай, не засівав поле; лікар, який не хотів моральних мук через смерть пацієнта на десятому році практики, перестав лікувати людей; дівчина не виходила заміж, бо боялася народження мертвого первістка; люди перестали віддавати дітей до школи, бо «нащо тобі знання, як ти маєш бути гончарем чи римарем»; учені, боячись бути осміяними й знаючи сумне майбутнє своїх винаходів, припинили над ними працювати… — так усі намагалися уникнути болю й горя у своїх долях… А в результаті світ спинився: не народжувалися діти, стражденним хворим не було кому допомагати, не було їжі, бо мало хто хотів щось робити, не розвивалася наука — і люди знову звернулися до Бога: «Забери свій дар провидіння назад, не хочемо більше знати майбутнє — інакше ми всі вимремо!..»

Давид з особливою гостротою тепер розумів смисл цієї притчі: він ще не бачив ворога, він ще не бачив боїв, існувало лише знання невідворотності війни, того, що вона буде й вона близько, — а він стільки читав і вчив про різні війни в школі, — і це майбуття пригнічувало й не дозволяло думати про щось інше. Проте він підозрював, що вчити сухий текст підручника з датами боїв, статистикою жертв і втрат — це одне, а бути складовою цієї статистики і в центрі події — це не просто щось зовсім інше. Це те, що принесе набагато більше біди й, вочевидь, буде набагато гіршим для людей і для його сім’ї, ніж написано в книжках… Але якщо майбутні невідомі поки що страждання, розчаруванння й помилки — це ціна, завдяки якій відбувається вдосконалення людей і суспільства, то куди веде людей війна, за яку платять найвищою ціною — людськими життями? — думав Давид і не знаходив відповіді. Чи було добре воїнам Олександра Македонського, їхнім матерям і родинам? Напевно, що ні: кому добре пішки чи в незручному сідлі намотувати по горах і пустелях тисячі кілометрів і їсти один раз на день… Хм, усе-таки цікаво, а в чому було їхнє «добре» — те, що давало їм сили бути слухняними й витривалими? Невже ті кілька монет, які їм платили за службу? Але це всього лиш метал, за який вони зрідка купляли ті задоволення, що можна було мати з меншими муками й частіше… А які добрі речі здобули піддані Македонського? Та й сам він прожив небагато… Чому той, хто вбив одну людину, називається вбивцею, а той, хто тисячі, — видатним полководцем? Тепер хлопчина оцінював його не як великого в історії чоловіка, а як одного з тих численних грішників, які поламали долі багатьох людей; напевно, у сім’ях тих, хто написав про його велич, ніхто від нього не постраждав, бо тоді написали б про нього інше… Та чи не були грішниками й ті, хто оспівував їхні подвиги й називав злочинців і користолюбців видатними полководцями, годуючи примарним бажанням прославитися нові покоління тиранів, які теж ходили до школи й вивчали історію?.. А що стало кращого в Європі під час і після Першої світової? Хіба з’явилися нові відкриття, нові храми, нові підприємства, нові люди?.. Ненароджені діти, знищені міста… Давид згадав одноногого шевця, який жив коло Збишека, інваліда війни, — його світ був обмежений лише власним подвір’ям; він до всіх горнувся, як до рідних, бо в нього не було сім’ї — не встиг до призову. А щонеділі напивався до безтями й усе щось викрикував і плакав — самотньо було бідолашному. Не любив він неділь. Про нього не писали в підручниках, бо його поламана доля була пилинкою на шляху війни, та його життєвий біль був реальним, і, напевно, не для цього болю він народився, — роздумував хлопчина. Та якщо невдачі нас навчають і дають нам досвід, роблять сильнішими, то чого навчає шевця його ампутована нога? Відповідей не було…

Бабусю Цилю перестало будь-що цікавити; вона більше не начищувала своїх улюблених баняків і срібних сервізів, а сиділа біля дідуся Якова — у того стався серцевий напад; старого не можна було рухати, тому сім’я навіть не намагалася виїхати з міста, та й то було нереально: поїзди були набиті вщент, а дорогою їх бомбили… Мірочка теж сподівалася, що все минеться, як тривалий зубний біль після візиту до стоматолога, і йтиме добре далі, як і до тієї зловісної неділі. Вона не відходила від бабусі, притискалася до неї і все мовчки погладжувала стареньку по руці, а любляча душа Цилі летіла в думках до самого Бога з проханнями повернути час назад або врятувати хоча б онуків… Аарон не підозрював, що в його спокійної та стриманої Естер стільки сили волі: у прагненні якнайкраще підготуватися до неприємних часів жінка з талантом шахіста намагалася передбачити можливі труднощі побуту й хотіла запастися крупами, сіллю та висилала чоловіка на пошуки борошна, дров. Але таку підготовку робили всі в місті, і дістати щось стало неможливо, грошей ніхто не хотів — вони стали папіряччям; у хід пішло золото.

Днів за два прийшла Ядвіга, жінки обнялися й довго мовчки плакали.

— Я буду вам і далі допомагати, Естер. Не за плату, ні… Можете на мене зі Збишеком розраховувати, — твердо пообіцяла Ядвіга.

— Спасибі, Ядвіго, — стримано подякувала розчулена Естер. — Якщо маєте як, допоможіть дістати дров, Давид і Аарон підуть з вами.

Чоловіки принесли додому по лантухові дров — ще одна крихта надії на краще з’явилася в душі Естер. Надія — єдине, що могло зігріти в цей гнітючий час очікування відповіді на запитання, яке кожен ставив сам собі: «Чи виживу? Чи виживуть мої діти?» І навряд чи хтось був готовий почути правдиву відповідь Бога на це запитання. Краще не знати… Краще сподіватись…

Останній сімейний Шаббат був для родини невеселим і дуже скромним; на околицях Львова вже чулася стрілянина. Люди по-різному очікували приходу німецького війська: хто з цікавістю глядача в театрі, хто з острахом і тривогою, а хто з відкритою усмішкою й надією на краще, ніж за Совітів, життя. За той короткий відтинок двадцятого століття Львів відносно спокійно ставився до численних владних перепорядкувань: австро-угорська влада дбала про будівництво доріг, добротних будівель, дотримання законності, а під час Першої світової — про евакуацію не те що міського, а й навіть сільського люду подалі від лінії фронту; польська влада теж була на високому щаблі державності й намагалася продовжувати традиції попередників, проте вже при ній українці відчули сильне утискання своїх мовних і освітніх прав: українських шкіл майже не було, навчання у вишах велося виключно польською мовою. З уст в уста переповідали галичани історію про першого медика-українця, якому вдалося закінчити медичний університет… Навіть з тієї радості у Львові сталася демонстрація, бо то була така дивина, яка не вдавалася до того нікому. Тільки-но який українець вступав із великими муками — бо говорити треба було лише по-польськи, а знати — більше, ніж студент-поляк, — як його намагалися з презирством виштовхнути: не місце холопу й бидлу серед докторів; минав рік, два, від сили три і — прощавай, альма-матер, і ви, численні телята й корови, продані та заплачені за навчання стражденною сім’єю невдахи-спудея… І розповідав той перший щасливчик своїм дітям і онукам повчальну історію свого лікарського навчання, яку варто було би знати всім медикам, як клятву Гіппократа, — ще й з огляду на те, як фест[6] потрібно медику вчитися.

Приходить юнак на екзамен, витягує білет «Хвороби вуха», розповідає добру годину, старий професор-поляк уважно вислуховує, а потім запитує:

— Які сторонні предмети можуть потрапити у вухо?

Студент перелічує:

— Квасолина, горох, цвяшок, сірничок, бджола, оса… — Для студента-поляка вже було б достатньо, та є одне цікаве «але»…

— Добре, а ще що?..

Студенту іспит не зараховано, та є ще право двічі перескласти; він іде в бібліотеку, читає всю медичну літературу, починаючи від Давньої Греції, причому вчить все-все, що не довчив першого разу.

Приходить на екзамен удруге:

— Що може потрапити у вухо?.. — Склерозу, на жаль, професор ще не мав.

Знову іде довжелезний перелік від студента про всі вушні прикрості від античності до сьогодні.

— Добре, а ще що?..

Іспит знову провалено. «Ну все, — думає бідолаха, — от і моя наука добігла кінця», — і ціле літо штудіює все, що тільки може знайти. Приходить у серпні на останнє перескладання.

— Що може потрапити у вухо? — і в’їдливий викладач, попиваючи каву, з незворушністю ситого пітона хвилин сорок слухає хлопця. — Добре, а ще що?..