Розділ «Тетяна Пахомова Я, ти і наш мальований і немальований Бог»

Циля поспішила до чоловіка:

— Якове, золотий мій, як ти? Спить… Ну, хай відіспиться, бідненький…

— Мамо… тато… помер, — видихнув Аарон.

Усі життєві сили Цилі вже вийшли… Старенька змучено затряслася в тихому плачі…

— Мій найдорожчий… як ти так… коли… пробач, що не була біля тебе…

Естер і діти широко розплющеними очима заціпеніло дивилися в нікуди. При місячному сяйві Аарон омив покійника й зняв усі прикраси; потім одягнув батька; на лице поклали шапку, тіло прикрили білим простирадлом; кожен надірвав на собі з лівого боку від шиї вниз одежу — символ жалоби, сім’я пошепки проказала молитву, а далі… Уже ніхто не знав, що далі: на цвинтар занести його в розбурханому місті неможливо; друзі й сусіди теж не прийдуть… Що, що робити з тілом батька, як виконати святий синівський обов’язок?..

Давид згадав про вірного друга:

— Я перебіжуся до Збишека… Він щось придумає…

І хоча мати була проти, іншого виходу не було. Втискаючись час від часу в чорні камені стін неосвітленого місяцем боку вулиці, Давид добіг до помешкання Збишека, кинув камінцями у вікно — той виглянув і швидко забрав Давида всередину…

— Давиде?.. Щось сталося? — вийшла заспана Ядвіга.

Вона вислухала ситуацію, швидко й рішуче зібралася, підняла сонного чоловіка; у дворі взяли невеликий дерев’яний візок, яким возили дрова й хмиз, лопату. Щоб візок не торохтів по бруківці сонного міста, його несли Збишек з Іваном. Ядвіга не впізнала затишного й чистого, а нині знищеного дому; усі троє перехрестилися й проказали навколішках «Отче наш» — смерть же не має національності… Покійний Яків байдуже лежав на бідній колісниці, а сім’я прощалася з ним, відчуваючи нестерпні муки совісті…

Естер у темряві дала Ядвізі невеличкий пакунок:

— Візьми — це гроші. Вам знадобляться. У вас більше шансів вижити…

Сім’я Ядвіги, прикривши тіло на візку дровами, вирушила на єврейський цвинтар, і на світанку Яків потрапив у своє останнє житло… А неподалік будинку лежали тіла Гартманів і закатованої викладачки — їх не було кому навіть забрати.

— Не можна так… Пішли, Давиде.

Аарон із сином ножами й кочергою викопали у внутрішньому дворику неглибоку яму, туди перетягнули й поховали тіла… Вимучені жінки проказали поминальні молитви над сусідами; новий день уже сходив над покаліченим містом.

Минув тиждень відносного спокою. Родина не виходила з будинку; із-за важкої штори, що вільно теліпалася на вітрі, долинали крики євреїв — їх хапали просто на вулицях німецькі солдати й волочили в тюрму Бригідки на вулиці Казімєжовській і там, як розсадники комунізму, піддавали нелюдським тортурам; крики не гасилися навіть товстезними стінами…

Збишек потай прибіг увечері й розповів про те, що бачив: майже дві тисячі вимучених і закривавлених людей перевели на вулицю Пелчинську й розстріляли.

— За що? — не міг уторопати Давид.

— Адже це люди… — У синіх очах Міри теж застигли нерозуміння й жах.