Розділ «Тетяна Пахомова Я, ти і наш мальований і немальований Бог»

Шістнадцятирічний Збишек удень уже підпрацьовував на ліжковій фабриці, а потім ходив у вечірню школу, де такі самі бідаки, як і він, намагалися щось засвоїти, хоча часто монотонний голос викладачки переривався звуком удару чергового сонного лоба об дерев’яну стільницю парти, що викликало істерику й відчай у молодих научительок та басовитий регіт хлопчаків. Але виходило на те, що основна мета відвідин ним школи була не отримати цінний в очах матері документ, а поспілкуватися з щонайбільшою кількістю люду. Здавалося, що Збишек знав усіх — якщо не цілий Львів, то пів-Львова точно. Його комунікація з різними за віком і статусом людьми в поєднанні з молодим жвавим інтересом до життя зробили його майже знаменитим; коли він виходив на вулицю, то як не він, то його зачіпали добрим словом чи жартом усі. Суботніми вечорами він був зіркою центрального парку, де панство Львова відпочивало в танцях. Спочатку спостерігаючи, а потім вправляючись із кріслом перед стареньким домашнім дзеркалом, Збишек досяг небаченої майстерності у вальсах, польках, краков’яках і танго, і не один неповороткий учений пан охоче би віддав свою вченість за те, щоб виробляти танцювальні викрутаси з такою легкістю, як спритний Збишек. Може, уже і яка красуня залюбки зголосилася б до проводжання з танців, але хлопець зазвичай спішив до матері, щоб супроводити її додому від Зільберманів. Давид і Збишек відчували взаємну приязнь: Давиду, який був урівноваженим і стриманим, імпонувала розкута щирість Збишека — він був його вікном у життя реального Львова, а тому подобалися його виваженість і глибокі знання з основ наук, які Давид штудіював у приватній єврейській школі й міг легко та доступно пояснити. Юнаки домовились у неділю зранечка піти порибалити на Полтву, але попереду ще була субота, наповнена в Збишека домашніми справами й, звісно ж, танцями, а в Давида планувався великий бенкет…

Ранок суботи розпочався для Ядвіги на кухні Зільберманів: тривала підготовка до прийому поважних гостей; роботи на неї одну було багато, але якби існували кухонні перегони Львова, то Яга би точно перемогла — до званого обіду все було готово. Вона шанобливо зустрічала відомих гостей: рабина Єхескеля Лєвіна, який ще й до того випускав популярний у Львові тижневик та славився неабияким умінням вести інтелектуальні бесіди й давати розумні поради; пані Нафталі Ландау — відомого інженера, адвоката Ізидора Еліаша. Дім сповнився сміхом, жартами, дочікувалися доктора Генріка Ляндесберга, викладача медицини.

— Світ гарний, тільки люди його псують, — прямо з порогу почав вибачатися пан Генрік. — Не той студент пішов, ой не той, скажу я вам… Іспит із першого разу скласти не можуть… Пишуть, пишуть, пишуть — я чекаю, чекаю… Уже й кажу їм, що в тюрмі завжди двоє сидять: один за ґратами, інший перед ґратами — не доходить; здавайте й виходьте — так ні, чекають манни небесної: раптом щось пригадають. А що там гадати — знання, як гроші в гаманці: або їх нема, або нема зовсім… О-о-о, хвала Творцю, що благословив цей дім такими дітками й таким багатим столом!

До мови вступив своїм приємним баритоном рабин Лєвін:

— Возрадуємося нині тим, що до нашої громади свідомим і розумним словом відтепер долучається Давид, — тож будь благословен у своїх словах, намірах і вчинках, будь достойний нести ті чесноти, які має твоя сім’я, виконуй заповіді Божі… Наслідуй праведників, дбай про моральність і чистоту своєї душі. Ніхто не знає, де чиє завтра, але є те, що ніхто не забере в тебе, — твоя віра. — Слова рабе звучали для схвильованого Давида, як голос Бога для Мойсея. — Чим більше ти будеш думати над Торою, тим зрозумілішим для тебе ставатиме цей недосконалий світ, — продовжував рабин, — і ти зможеш покращити його для себе й своїх нащадків гідними вчинками й помислами…

Рабин благословив Давида, поклавши руки на голову, всі проказали молитву й почали частування.

— Як там справи в пана адвоката? — поцікавився Яків у Ізидора Еліаша.

— Які можуть бути справи, коли закон як дишло, куди поверне обком партійний, туди і вийшло, і називається він «Устав Комуністичної партії», а прокурор — це голова обкому, — песимістично пожартував пан адвокат. — Тепер головне — поставити портрет Сталіна й думати, що тобі більше подобається: у снігу цілий рік із білими ведмедями качатися чи кумис із казахами серед пісків пити; тоді послухати, що мудрого тобі порадить чорний телефон і моя люба Сарочка — щось такого, щоб я залишився у вашому шановному товаристві й під львівським сонцем… ну і ви розумієте… — адвокат довершив свій жаль голосним допилюванням гусячої шийки.

— Таки-так, а в тому уставі партійному, вочевидь, ще й все по будівництву є, і найповажніші інженери з інженерів сидять теж в обкомі, — вступила пані Нафталі Ландау. — Покликали мене недавно туди, плани будівництва показали. Хочуть побудувати не будинки, а великі курники — і все, щоб менше витрат.

— Певно, там люди мають жити теж по-курячому, — безпосередньо вставила п’ять копійок Мірочка.

Усі засміялись, бо в тому була велика частка правди…

Давид звернувся до рабина:

— До речі, шановний рабе, чи можу я вам одне запитання поставити? — Рабин зацікавлено кивнув, а Давид продовжив: — А чи є у тварин душа, от у тієї ж курки, наприклад?

При цьому очі Мірочки округлилися, бо гусяча шийка в її роті набула несподіваного смаку, проте ніхто з присутніх не здивувався запитанню Давида.

— Мої улюблені дитячі запитання, які потребують великих відповідей. — Рабе замислено відклав серветку. — Так, душа є в кожної тварини — це її бажання жити, їсти, спати, розмножуватися… Коли ж ми говоримо про душу людини, то вона складається з п’яти частин, про дві вищих ми сьогодні не будемо говорити. Життя людини визначає взаємодія трьох; знизу догори називаються вони так: нижня — Нефеш, середня — Руах, верхня — Нешома. Нефеш — це наше матеріальне, подібне до тварини — бажання їсти, спати, мати гарний одяг, будинок, освіту. Нешома — це духовна частина душі, і прагне вона справедливості, духовності, будує ідеали, проявляє співчуття, допомагає іншим людям. У тварин є тільки Нефеш, вони не мають сумнівів, а нас мучить совість, нам некомфортно, коли ми дізнаємося про страждання незнайомих для нас людей… Уявімо, що людина мала б лише Нефеш — і сім’я, яка піднімається на вогнище інквизиції заради ідеї… Таке було би неможливим. Тоді людина давно б загинула як біологічний вид, адже у тварини найбільший страх — це страх втратити життя. Нефеш — це тварина, Нешома — ангел. Де ж є людина? — рабин зробив запитальну паузу.

— Напевно, десь посередині, — висловив здогад Давид.

— Саме так, — розгортав свою думку рабе з талантом справжнього оратора. — Це, як ви пам’ятаєте, середина, Руах, наше «Я» — те, що і робить людину людиною: наша свобода вибору, яку дарував нам Творець і яка забезпечена оцими двома началами: духовним і тваринним. Кожен сам вирішує, у який бік йому рухатись: до тварини чи до ангела.

— І перемагає та сторона, про яку більше дбаєш… Тому люди та їхні вчинки такі різні, — замислено продовжив Давид.

— Так, мій юний друже. Той, хто довго прислухається до одного, приглушує інше. Тривалий час, водячи свій народ по пустелі, Мойсей ліпив духовну душу народу, бо в Єгипті з нас зробили, по суті, не просто рабів, а завжди голодних і сумирних майже тварин. А що потрібно тваринам? Їсти, пити, розмножуватися, така-сяка домівка… і головне — вижити в таких умовах, де кожен сам за себе й ніякого суспільного руху вперед — до культури, науки… Люди ж не просто розумні тварини. У нас є душа з Нешомою. У людей з низьким інстинктом самозбереження можуть бути і кращі шанси на виживання, якщо вони добре розвинуть свої духовні начала: здатність співчувати, розвивати свої таланти, любити ближніх і прощати один одного — та зможуть об’єднатися заради спільної мети… Для цього в людей і є культура, мистецтво, релігія — це те втілення громадської духовності, яке рухає людство…

— А політика? Чи є вона духовна?