Розділ «Тетяна Пахомова Я, ти і наш мальований і немальований Бог»

— Шалом алейхем, мальахей га-шарет, мальахей ельйон мі-Мелех, малохей га-млахім, га-Кадош, Барух-Гу… (Заходьте з миром, ангели світу, посланці Всевишнього Святого Царя царів, благословен він!..) Бархуні ле-шалом, мальахей ельйон, мі-Мелех, мальхей га-млахім, га-Кадош, барух-Гу!.. (Побажайте мені миру, ангели світу…)

Це прохання про мир щоп’ятниці піднесено летіло над Львовом, а останні два роки воно неслося до небес зі сльозами на очах; особливо палко молилися ті, хто опинився у Львові, утікаючи із захопленої фашистами Польщі…

Настав час суботнього батьківського благословіння: Аарон поклав руки на схилену голову Давида зі словами: «Йесімха Е-ло-гім ке-Ефраїм ве-хе-Менаше» («Хай уподобить тебе Господь, як Єфраїма й Менаша»), а над пухнастою голівкою Мірочки — «Хай уподобить тебе Господь Сарі, Рівці, Рахелі та Леї…» Родина вимила руки в ритуальній срібній мисці, стала біля святкового столу із запаленими свічками і, повернувшись лицем на захід, почала молитися. Після останньої строфи «Леха, доди» всі тричі вклонилися: перший раз — направо, другий — наліво, третій — трішки вперед — у такий спосіб кликали Суботу, наречену Ізраїля.

Сонце вже зайшло — нарешті настав Шаббат. Ядвіга вправно рухалася коло столу. Подаючи страви, вона відчувала себе частинкою цією дружної сім’ї. Усі мали добрий апетит; наїдків було багато, але на смачні монелі місце виявилося у всіх, а блаженний вигляд Мірочки під час їх поїдання варто було бачити…

— Котик-муркотик виліз на плотик, — посміювався з сестрички Давид, а завше гостра на язичок Міра дійсно муркотіла, закочуючи оченята.

— Дідусю, а чому потрібно віддавати десятину біднішим людям? — спитала Мірочка, тому що в її гарненькій голівці не суміщалася потреба економії на ринку й необхідність щось віддавати.

— А я тобі розкажу ось яку притчу… — Дідусь Яків і баба Циля знали багато життєвих історій і приповідок — за столом панувала атмосфера сімейного затишку й любові.

Спитався Мойша в рабе: «Чому, коли люди стають багатими, вони не бачать бідних?» Рабин підвів його до вікна: «Що ти бачиш за вікном на вулиці?» — «Людей», — відповів Мойша.

Тоді вони підійшли до дзеркала. «А кого ти бачиш тепер?» — «Себе…»

«А подивися, що і віконна шибка, і дзеркало зроблені зі скла, лише дзеркало покривається ще сріблом, і цього достатньо, щоб ти перестав бачити людей…»

— Ось так, Мірочко, може змінити людей багатство, а я хочу, щоб ви бачили людей і допомагали їм, а вони — вам, тому що не все й не завжди можна купити…

— Навіть за золото?

— Навіть за золото, щастячко моє.

— А Сашка, наш сусід, казав, що чого не можна купити за гроші, то можна купити за ду-у-уже великі гроші.

— І що, сестричко, як він тобі купить, наприклад… авто — то ти з ним навіть одружишся?

— Хіба ще в носі перестане длубати й руде волосся пофарбує…

— От бачиш, схоже, що твоєї прихильності він навіть за ве-е-еликі гроші не купить!

— Таки-так, — додав дідусь, а ще — ні здоров’я, ні поваги, ні розуміння, ні співчуття… Та й доброго слова поза очі… Бо саме таке є правдивим…

Після вечері наїдки опинилися в холодильнику американського виробництва «Монітор-Топ», який у тогочасному Львові був дивом небаченим у єдиному екземплярі — це була нова комерційна задумка глави сім’ї, узята більше на дослідження, аніж на користування. Він гуркотів, як міні-танк, і тим загрозливіше, чим більше їжі прийняв. Мірочка дуже любила ставити на нього свою механічну забавку — потішну курочку: та від вібрації ще більше підскакувала, і дівчинка, сміючись, ловила її під час падіння… Холодильник дуже полегшував кухонну роботу й приготування їжі, хоча бабуся Циля командувала деяку частину продуктів віддавати або Ядвізі, або роздавати, бо ті, за її уявленням, не могли так тісно сусідити в холодильнику. Ядвіга вдячно приймала дарунки, бо вдома було кому їсти — чоловік Іван і син Збишек любили підзаправитися, аби було чим.

Надворі вже добре посутеніло, Ядвіга помила й підготувала весь посуд на завтра, загасила всі свічки, попрощалася з господарями й у супроводі єдиного й улюбленого свого сина Збишека вирушила додому. Ядвіга не просто розглядала Зільберманів як джерело прибутку, а й з великою шаною ставилася до них; їй дуже подобалася та повага, яку вона спостерігала всередині сімейства, особливе ставлення до його жінок. Такого їй хотілося й у своїй сім’ї. На жаль, усі домашні сварки, незалежно від причини, теми, глибини, запечатувалися брутальними словами чоловіка Івана: «Ти польська свіня!..» Невідомо, чи пишався він тим, що сам українець, але цими словами він робив боляче Ядвізі, яка не любила сварок і намагалася все робити на догоду чоловіку. Але проти цього безглуздого аргументу вона не мала ні плану дій догоджання, ні шансів щось змінити… На щастя, Збишек не пішов поведінкою в батька, і Ядвіга мала від нього, як належить від вдячної дитини, і поміч, і увагу й сподівалася на прихильну долю для сина.