Розділ «Тетяна Пахомова Я, ти і наш мальований і немальований Бог»

— О-о-о, це складне запитання. Ця примхлива пані ніби діє в інтересах людей, але завдає більшості страждань. Можна сказати, це теж живий, тільки суспільний організм, де поєднано матеріальне й духовне — Нефеш і Нешома: тварина Нефеш розв’язує війни, приносить голод, страждання, смерть; ангел Нешома їх залагоджує і дбає про прогрес, а от «Я» суспільства — Руах — оце і є вибрані нами політики…

— Але, напевно, кожен з нас має шанс покращити рух до суспільної Нешоми?

— Звісно! Адже відома істина про те, що народ має ту владу, на яку заслужив. А заслужив чим? Правильно, рівновагою чи то, краще сказати, устремліннями всередині себе, бо, обираючи політика, ми шукаємо споріднену душу, отож маємо при владі практично себе… Ми — корінчики одного великого дерева Життя. Ми всі його годуємо й живимо своїми маленькими началами…

Присутні з повагою дивилися на рабе й Давида.

— Так, тільки обирали й мали, — підкреслено в минулому часі сумно уточнив адвокат Еліаш. — Коли мова про Давню Грецію чи сучасні Британію, США. Ми ж не обирали ні Сталіна, ні його служак…

— Життя рідко справедливе, та в наших силах подбати про зміни, що починаються з роботи над своєю душею…

— Дякуємо, рабе: тепер ми будемо більше думати про свою Нешому, — сказала Мірочка.

— Ах ти моє янголятко! — вкотре замилувалася внучкою бабуся Циля.

Далі звучали веселі єврейські пісні, і півкварталу мало теж піднесений настрій від мелодійного багатоголосся «Хаве-нагіли»…

О четвертій недільного ранку дрібненький камінчик легенько стукнув у шибку спальні Давида: Збишек із вудками кликав товариша на рибалку. Хлопці швидкими кроками прямували по сонному Львову в бік Полтви. Щебетливий Збишек сипав цікавими історіями зі свого шкільного життя, а Давид зацікавлено слухав, бо йому відкривалися нові, не властиві приватній школі реалії, які потребували довгого філософського перетравлювання.

— Діло було після Великодня — а ти знаєш, що в нас на свято вітаються «Христос воскрес!» — так от, на географії питає вчителька Янека: «Хто відкрив Америку?» — ну, та то вже всі горобці процвірінькали, а йому щось перемкнуло, візьми та й ляпни: «Христос Колумбус!» А якось на арифметиці він сів на книжку, щоб на контрольній списати… І що ти думаєш? Не поталанило бідаці — учителька її забрала; а коли підходить вдруге, він опускає очі під її пильним поглядом на свій стілець і каже: «У мене там нічого немає!» Вона йому так ядуче: «Співчува-а-аю!» Ми всі від сміху під столи полізли… Тільки втихли, а він каже: «Але ще виросте!» Ту контрольну ми вже писали наступного разу… А потім учителька його сповідає, сповідає й каже: «От ким ти хочеш стати, як виростеш?» Янек думав-думав: «Не знаю…» — каже. Учителька старається далі: «Ну, а що тобі найбільше зараз подобається?» А Янек у моменті: «Дівчата!» А у вас такі трафунки є?

— Таких цікавих нема, бо тільки вчитель до когось скаже: «Юначе, та ваші знання такі мізерні, що вас би навіть не спалила інквізиція», то вже до школи біжить батько, виводить сина, наприклад Йосю, за вухо зі словами: «За що я плачу свої гроші?» — і на завтра Йося так усе знає, гейби сам написав енциклопедію!

Так, весело розмовляючи, хлопці дісталися із Замарстинівської до неширокої річки Полтви. З усіх своїх талантів Збишек талант рибалити вважав найбільшим, і кожної неділі він удосконалював його, випробовуючи все нові наживки: від дощових хробаків до бридких личинок м’ясної мухи — їх він викохував у кусочку м’яса, заниканому на балконі (а сусіди все не могли допетрати, звідки сморід і рій зелених мух, і Антон із нижнього поверху затято бештав[4] свою жінку за порядки, і горопаха з виряченими здивованими очима цілими днями пуцувала[5] і без того чисті вікна й кухню); виварював різні смачні, на його думку, рибні пригодівлі: жовтий розсипчастий горох сусідив із баночками вареної перловки, в інших був хліб, политий конопляною чи лляною олією, який подеколи ставав закускою батька, та тісто, замішане з ваніллю чи корицею. На сома він припасав зіпсуті залишки м’ясних страв, але таке траплялося рідко, бо зазвичай усе успішно з’їдалося. Збишек досконало знав, що щуку найкраще ловити на живця в березні й листопаді — тоді вона найсмачніша й активно ходить по всій річці, а не ховається, як влітку, в очеретах і корчаках; лина — по зарослих ряскою місцинах, а плотичку — біля дерев’яних опор мостів; сома — уночі по глибоких ямах на здохле кача чи гуся… Такі практичні знання часом були безцінними для виживання його небагатої сім’ї, бо, окрім постійної присутності на різдвяному й великодньому столі фаршированих рибин і дотримання вимог посту, спіймана Збишеком риба продавалася на базарі, де особливо великий попит на неї був по п’ятницях.

Сьогодні планувалося свято коропа, причому великого, бо наживкою був неповороткий травневий хрущ. Хлопці занурили гачки в тіло жука, вправно закинули вудки й стали чекати.

— Чуєш, Давиде, а чого у вас святкують суботу?

— Бо це день служіння Богу, відпочинку від рабства плоті… Бог після створення світу відпочивав на сьомий день, і ми повинні — це час для роботи над душею.

— Хм, те саме і ксьондз наш каже, тільки то стосується неділі…

— Христос воскрес у неділю, от християни і святкують неділю — так і стала різниця, — знав Давид.

— І звідки ти то все знаєш? — здивувався Збишек.

— Незнання породжує злобу, а її не можна пускати в серце… Євреям потрібно поважати традиції того народу, серед якого ми живемо, можна сказати, пристосовуватися, інакше не виживемо…