Розділ «Тетяна Пахомова Я, ти і наш мальований і немальований Бог»

У п’ятницю в бабусі Цилі був ще один обов’язковий ритуал — закупи продуктів для святкування Шаббату, і, незважаючи на готовність слухняної та люблячої невістки Естер перебрати цей обов’язок на себе, Циля не віддавала цю функцію домашнього інтенданта — вона стала для неї можливістю неперевершеного виходу у світ у товаристві улюбленої Мірочки — задля її щастя старенька була готова на все-все, навіть згадати далекі часи дитинства в танцювальній балетній школі та продемонструвати майже шпагат чи кумедно походити на пальчиках у древніх пуантах…

На кухню вкотилася кулька найбільшої бабусиної втіхи — десятирічна Міріам, Мірочка — повненька, життєрадісна дівчинка, із зовнішністю, що дещо не вписувалася в канони єврейськості: світло-каштанове хвилясте волосся й великі сині очі, які випромінювали стільки усміху, що не можна було залишатися серйозним.

Мала кинулася на шию бабусі:

— Бабусю, а ми з мамою вже прийняли мікву! А ти?

— А для твоєї бабусі наша міква вже маленька, мені треба ве-е-елику, — жартує бабуся.

— Я виросту й побудую тобі цілий басейн! — пообіцяла Мірочка. — Де моя каша?

— Ось, ось, радість моя, — з невимовним бажанням догодити улюбленій онуці Циля підсовує тарілку з манною кашею.

— У нас що, гроші закінчились? — хитрувато скошує сині оченята Міра.

— Боронь Боже, що ти, Мірочко! — удавано жахається бабуся.

— А чому каші так мало?..

— Мірочко, треба менше їсти…

— З якого дива? — обурилася Міра.

— От будемо минатися ти і я — та й у дверях застрягнемо, що тоді?

— І ото є та дурниця, через яку я маю їсти менше каші?! Та ми відчинимо другу половинку дверей… Бачиш, бабусю, як це просто! — захищала свій апетит Міра.

— Шалом, мамо. — У кухню зазирнула невістка Цилі — тендітна Естер, яка ідеально припасувалася до сімейства Зільберманів, мов смачна випічка до запашної кави.

Спочатку її уподобала Циля — за те, що вона та її сім’я відповідали всім канонам добропорядності, бо найвище призначення жінки на цьому світі — не лише народити, а й виховати продовження роду, дати розуміння десяти Заповідей Божих, увести в складний світ трьохсот шістдесяти п’яти заборон і двохсот сорока восьми рекомендованих приписів іудаїзму. Мати ставала тією посудиною, яка трепетно зберігала заповіді народу й наповнювала їхньою мудрістю нові паростки поколінь. Навіть якщо сім’я була змішана, національність дитини визначали виключно по матері: мати визнавалася більш важливою й відповідальною людиною у формуванні дитини; і навіть назва мови ідиш «маме-лаш» перекладається як «мамина мова»… Тому лагідна, але наполеглива за характером Естер була в розумінні Цилі ідеальною кандидаткою в дружини для єдиного сина Аарона, який слухняно виконав пораду мами, і тепер Циля, як кожна жінка, тішилася згоді в сімействі й найкращим у світі онукам… Чи кохала Естер Аарона? На це запитання вона сама би довго думала, а відповідь би не складалася з одного щирого й простого «так»: цей шлюб був потрібен їм обом як, насамперед, гідне продовження роду. Батьки сказали — діти зробили… Тож що воно, ота любов, ніхто особливо не парився… Живи просто: молись, рости дітей, примножуй добробут…

Естер лагідно посміхнулася двом дуже подібним коханим людям, хоча посміхалася вона завжди, навіть тоді, коли щось боліло, — цей рідкісний дар робив її унікальною для співжиття, бо всі люди, свідомо чи несвідомо, роздратовані чи неврівноважені, самі тягнуться до тих, хто усміхнений, задоволений і не жаліється. Естер не жалілася ніколи, і нікому на думку не спадало спитати, чи вона чимось не задоволена, чи щось не так… У Естер завжди було ВСЕ ТАК. Хоча… у неї, дійсно, усе було добре. Живучи до заміжжя в біднішому єврейському кварталі, Естер бачила і страждання хворих людей, які не могли оплатити лікування, презирство й нерозуміння з боку інших, корінних мешканців, відчувала страх після побитих каменями шибок… Естер навчили не цуратися ніякої чорної роботи: «Добре все вміти… Хто зна, дитино, де твоє буде», — примовляла мати, і дівчина до заміжжя відпрацювала справжньою єврейською Попелюшкою…

Вдалий шлюб повернув до неї життя кращою своєю стороною, тож чого вона вже точно не хотіла, то це повернення в минулі молоді роки. Тепер вона мала все те, чого не було замолоду: вчасне лікування, відповідних сусідів, багатий гардероб, коштовності до нього — до кольору, до вибору, а найголовніше — чудову сім’ю. Жінка добре плела і спицями, і гачком, і сімейство було зігріте не лише її добрим словом і ласкою, а й розкішними плетеними светрами.

Сьогодні на Естер лежали обов’язки прибирання великого помешкання й готування їжі, і розпочала вона з приготування хали — ритуального хліба, без якого Шаббат — як небо без місяця. Естер вправно зачинила опару, накрила серветкою й поспішила на прибирання кімнат. На допомогу Естер у п’ятницю під обід зазвичай приходила служниця — полька Ядвіга, але впорядкування спалень і кабінету чоловіка Естер не могла довірити нікому: часто Аарон брав зразки прикрас, коштовних каменів додому і в компанії батька, Якова Зільбермана, і Давида, продовжувача сімейної справи, розробляв нові зразки; інколи приходили багаті люди, які не хотіли розголосу, і купляли щось для себе — коштовності вдома були практично завжди, і таємниця їх домашнього існування зберігала спокій, а можливо, і саме життя Зільберманів.

У цей час бабуся Циля зі своєю улюбленицею вирушили на закупи. Вони обидві отримували велику насолоду як одна від одної, так і від побаченого й почутого. Хоч відстань від їхнього дому до Галицького базарчика була невелика, вони сідали в трамвай, який був не так засобом перевезення, як великою сценою, на якій змінювалися декорації, а життя ставило всі види театрального жанру. У трамваях знайомилися, закохувалися, зустрічалися, показували нові моди, обмінювалися рецептами, у час пік — міцними слівцями, заробляли… Мірочка любила, сидячи в трамваї, роздивлятися елегантних і манірних львівських панянок, які навіть улітку не скидали ажурних плетених рукавичок, за кольором підібраних до вишуканих капелюшків. Їй подобались усі жительки Львівського Вавилону: стримано усміхнені чорняві, смагляві, з великими романтичними очима вірменки; розкуті, жартівливі білолиці польки; прекрасні у своїй природності українки в красивих вишиванках… Міра дуже хотіла бути схожою на них усіх одразу.