Розділ «Епілог»

Київ?!

Це слово, яке кожен може чути кілька разів на день і яке в принципі не означає нічого особливого, вдарило його, наче струмом. А наступної миті Андрій відчув, як слабкість розливається у животі й лізе кудись догори. Напевно, він добряче зблід. Усе тому, що для нього це слово давно вже означало єдине — Ліна. Більше ніщо й ніколи не пов’язувало його з Києвом.

Сталося те, чого він давно вже не чекав. Андрій вважав, що все це в ньому встигло померти, і ось раптом, більш ніж за два роки… А гаряча хвиля продовжувала розпливатися далі, і він мацав рукою по столі в пошуках трубки й не помічав украй здивованого погляду головного, який і тицьнув трубку йому до рук. Отже, все-таки Ліна… За стільки часу. Але чому сюди, до головного? Звідки вона взяла цей номер? Чому не додому, не у відділення…

— Алло… — сказав Андрій чужим голосом.

— Мартинюк? Андрію Васильовичу? — хриплуватий чоловічий голос. — Алло! Нам потрібен Мартинюк Андрій Васильович!

— Я слухаю вас.

— Андрію Васильовичу! Вас турбує Клініка швидкої допомоги, другий хірургічний відділ. Завідуючий Гусько. Алло! Ви чуєте?

Це була не Ліна. Але така реакція… Напевно, його цікавить хтось із хворих. Серце бухає у грудях, ноги тремтять. Ось тобі й посидів спокійно, заким усі оперують…

— Чую, — відповів Андрій.

— Вам знайома така Голяченко Ліна Сергіївна?

І новий удар. У те саме місце, тільки разючіший. Таки Ліна. Щось сталося. Наслідки операції? Ні! Ті наркомани знайшли її? Хтось із них, із тих, хто лишився. Віконт усе-таки дістав її з того світу. О Господи!

Андрій гадав, що зі смертю Віконта все скінчилося, і тільки тепер зрозумів, що підсвідомо постійно побоювався такого варіанта. Тоді, на вокзалі, прощаючись із Ліною, він зробив свій вибір, рішуче переступивши через вагання та сумніви. Це коштувало їй дорого. Можливо, надто дорого.

Усі ці безладні хаотичні думки блискавично проносилися в його голові, коли той завідуючий — Гусько — кричав йому в саме вухо.

— Її привезли до нас сьогодні вночі. Алло! Андрію Васильовичу, ви чуєте мене? Говоріть!

Усе правильно. Дива стаються надто рідко. Люди в них не вірять, тому вони застають їх зненацька, а ті, приголомшені, не ладні збагнути, що це дарунок долі й не годилося б ним нехтувати.

— Що… Що сталося? — Андрій не відчував, як вимовляє ці слова.

Напевно, вона у важкому стані. Можливо, безнадійна. І останнє, що вона свідомо зробила у цьому житті, це попросила чужу людину — свого лікаря — попрощатися з ним за неї. А все могло бути інакше.

— Що сталося? — закричав Андрій у трубку.

— Гострий апендицит, — відповіли звідти.

— Що?!