Розділ «XIX»

— Це моя адреса в Києві, — сказала вона. — Будете там — заходьте, — і додала: — Я чекатиму.

Саме цієї миті Андрій і боявся подивитися на неї. Він знав, що скаже тоді: «Навіщо ж ти мене чекатимеш, якщо не розповіла мені правди? Як ти можеш сподіватися на майбутнє, не розрахувавшись з минулим? Як ти можеш дивитися мені в очі, тримаючи це все в собі? Невже воно дозволить тобі закохатися в мене і сподіватись на взаємність? Що ж ти тоді за людина?»

Але водночас він твердо знав, що ніколи цього не скаже. Що було б тоді? Сльози? Істерика? Заперечення всього з тією ж чарівною безневинністю в очах? Це над його сили.

І все ж таки Андрій дав їй ще один шанс. Поїзд уже прибув і мав стояти вісім хвилин. Так повідомили. Ліна досі тримала його за руку, а він тримав її сумку.

— Ти нічого не хочеш сказати на прощання? — запитав Андрій і все-таки глянув їй в очі.

Вона не злякалася, хоч і мала б: Андрієві здалося, що зараз у нього вираз обличчя Віконта, його погляд — погляд приреченого. А Ліна стояла перед ним і спокійно, з ледь помітним сумом дивилася на чоловіка, з яким мала ось-ось попрощатися, можливо, назавжди. Ні тіні того, на що Андрій сподівався, ні натяку на те, що так боявся побачити. А може, все це — його власні вигадки? Манікюрні ножиці й усе решта? Може, це плід його хворобливої уяви? Може, він надто все ускладнює? Ну! Її вкусив Дік! Ну ж бо!

На жаль, Андрій не володів мистецтвом самонавіювання.

— Хочу, — сказала вона, — ви найкращий з чоловіків, яких мені доводилося бачити чи навіть уявляти.

Усе-таки її очі при цьому змигнули, вона схвильовано ковтнула й відвела погляд. А потім, не відпускаючи його руки, потяглася догори й поцілувала його.

Андрій подав їй сумку. Поїзд рушив.