Розділ «XV»

Одна нога раптом втратила опору й по самий пах увійшла у воду, точніше грязюку. Щоправда, друга ще залишалася зверху. Дна не було. Настил рвався далі, й Андрій усе глибше осідав у багнюку, яка тепер сягала грудей. Зараз провалиться друга нога, і він не зможе навіть вхопитися руками за краї цієї діри, точніше, зможе, але вода вже сягатиме вище рота. Ця каламутна смердюча вода!

Йому таки вдалося висмикнути з рукава праву руку і впертися нею. Він боявся навіть дихнути. Будь-який різкий рух загрожував остаточно розірвати настил. Нарешті, плащ було знято, і Андрій хотів просто відштовхнути його кудись убік, схаменувшись лише в останню мить.

Плащ! Ось що виявиться для нього тією самою соломинкою! Він міцно захопив у жмені тканину плаща, намагаючись розставити випростані руки перед собою якомога ширше і таким чином спиратися на настил. Тканина плаща натяглася між ними, наче струна, — тепер вона являла собою додаткову опору. Андрій відразу помітив, що голова його піднялася вище цього рідкого місива і, впираючись виставленою подалі вбік поки що вільною ногою, спробував-таки відвоювати ту, що провалилася. Поступово це вдавалося. Необхідно було переступити руками трохи далі, щоб витягти ногу зовсім. Та щойно він посунув одну руку вперед, як плащ зібгався, зменшивши площу опори, і друга рука миттєво почала грузнути. Зачароване коло. Але, отримавши шанс, Андрій не збирався здаватися. Затамувавши подих, він ліг обличчям у багно, грудьми просто на настил і, переставивши обидві руки одночасно, миттєво підтягся на них, продовжуючи по сантиметру висмикувати ногу з діри. Ця тактика цілковито себе виправдала: набравши темп, він, наче гусінь, рухався в бік прогалини, що блиснула йому водою кілька хвилин тому. Та раптом плащ скрутився під ним. Андрій тримав його за поли, які натягувалися, і відчував, що зараз трісне розпірка. Плащ загрожував розлізтися навпіл. Одне його коліно стояло на натягнутій тканині і якось утримувалося наверху, друге ж починало грузнути.

Андрій дихав ривками, борсаючись у болоті, намагаючись не набрати в рот багна, яке заповнило воронку. Вишпортати плащ з-під себе ніяк не вдавалося. Права нога заплуталася в кишені чи рукаві й вивільнити її з несподіваної пастки він ніяк не міг. І раптом Андрій зрозумів, що цією прикрою обставиною можна скористатися. Плащ непогано натягався між правими рукою та ногою. Така опора дозволяла врятувати ліве коліно, яке, попри всі зусилля, продовжувало грузнути. Тільки б не втратити рівновагу й не завалитися на правий бік! Тоді — все. Коліно вилізло з діри, тепер Андрій уже не намагався вишпортати з-під себе плащ, а навпаки — шукав кишеню чи рукав ще й лівою ногою, щоб розтягти його під собою і зробити опору ще надійнішою. Але розтягнутий між двома руками та правою ногою плащ перетворився на трикутник, і зачепитися бодай за щось лівою ніяк не виходило. Від холоду та напруження тіло не слухалося, м’язи терпли.

Андрій облишив ці спроби. Натягуючи полотнище плаща між двома руками і спираючись на нього, він пересував праву ногу, затим викидав уперед праву руку й тільки після цього — ліву руку. Кисті та пальці, змушені весь час стискати тканину плаща, від напруги давно заніміли, затерпла шия, оскільки голову доводилося відхиляти назад. З’явився характерний ниючий біль виснажених м’язів. Андрієве обличчя було над самісіньким рівнем смердючої рідини, і у нього перед очима були лише стебла осоки та хвоща. Він навіть не знав, чи в той бік повзе й чи вдасться там знайти порятунок.

Переслідувачі остаточно припинили для нього своє існування. Зараз уже не мало значення — скільки їх і на якій вони відстані. Навколо хиталося геть усе. Від найменшого руху весь плавун здригався, верхівки осоки та хвоща описували перед очима дивні амплітуди. Несподівано Андрій помітив, що повинен все вище закидати голову, щоб не напитися смердючої рідини. Весь болотяний настил помалу занурювався разом із ним: плавун просто не витримував ваги його тіла — не мало значення з опорою чи без.

Шия зовсім заклякла, утримувати голову над поверхнею було несила. Набравши в легені якомога більше повітря, він просто ліг головою вниз, обличчям у багно. Це допомогло. М’язи розслабилися, біль попустило. Зараз він підніметься і зробить ще один кидок уперед. Іншого виходу все одно немає. Будь що буде. Він лежав і, відчуваючи, як тіло починає бити колотун, насолоджувався відчуттям зникнення м’язового болю. І раптом жахлива думка наче простромила його. Що як плавун за цю хвилину пішов ще глибше і, віджавшись на руках, він не зможе дістати обличчям поверхні й вдихнути?

Він різко сіпнувся догори. Усе знову захиталося. Відчуваючи, що болотяний настил зараз прорветься під руками, незважаючи навіть на плащ, Андрій швидко переступив ще кілька разів. По його повіках та міцно стиснутих губах стікало смердюче багно — тхнуло сірководнем. Плавун опускався разом із ним. Вода сягнула носа. Кинувши плащ і запрацювавши руками та ногами, Андрій зробив панічне зусилля вискочити якимось чином наверх, та натомість занурився ще глибше, одночасно відчувши, що під ним уже немає ніякої перешкоди, ніякого плавуна.

Він міг рухатися вільно, і наступної миті його голова сама вискочила з води. Вільна вода! Він таки дістався русла і просто скотився з краю плавуна в чисту холодну воду.

Андрій очманіло, наче риба, хапав ротом повітря, тримаючись руками за край плавуна й таким чином утримуючись на поверхні. Ноги дна не знаходили. Від холоду раз по раз перехоплювало дихання, а тіло знову починало дрібно тремтіти.

— Він там! Там, сучара! — почулося зовсім близько, з-за очерету.

Очевидно, це була реакція на те, як він шубовснув у воду.

— Стій, гадюко! Чуєш? Вилазь назад! Вилазь, паскудо!

— Тихо! Заткніться, падли!

Очевидно, це загорлав найголовніший із них. Отаман. Андрій навіть зрадів, усвідомлюючи, що в нього залишилася ще краплина іронії. Він цокотів зубами, використовуючи перепочинок, а ці гади заважали йому зібратися з думками.

— Послухай, паскудо! — переводячи подих закричав знову той, останній. — Ти зараз вилізеш сюди, до нас… Ти зрозумів? Якщо ти цього не зробиш, ми тебе, падло, нікуди не повеземо. Ми просто отут здеремо з тебе шкуру. Ясно тобі? Кажи, вилупку, ти вилізеш?

Андрій мовчав, здригаючись усім тілом. Скорчені закляклі руки самі трималися за плавун. З води стирчала тільки голова.

— Ти вилізеш, кнур поганий?!

Переслідувачі рухалися у його напрямку. Хлюпало дедалі ближче. Зараз… Господи, невже вони не бояться? Невже вони не бояться сюди йти? Ні, вони не повинні долізти до нього. Вони не додумаються до трюку з плащем! Зараз вони побачать, що далі йти неможливо й повернуться назад. Але якщо побачать його у воді, можуть зрозуміти, що далі безпечно, і тоді полізуть за ним до кінця.

І раптом у його голові народився експромт. Це була геніальна ідея. Ледве розтиснувши зведені корчами щелепи, Андрій спробував щось сказати, але нічого не вийшло.