Розділ «ХІV»

Як він зразу про це не подумав?! Адже чув про торгівлю жінками. Ось тобі й Португалія. Що дві гарні молоді незаміжні жінки могли робити в Португалії? Важко уявити, що вони працювали там на будівництві або виконували якусь іншу чорну роботу. Можливо, свідомо або не зовсім вони потрапили до цього «жіночого бізнесу», а коли зрозуміли, що це не мед, утекли. Щоправда, тепер… Андрій не знав, чи могло таке бути, щоб двох повій так наполегливо шукали по всій країні. Легше було би знайти нових двох. Ні, навіть якщо ця версія частково правильна, має бути ще якась причина до таких пошуків, ще щось дуже суттєве.

Андрієві ніколи раніше не доводилося бачити хворих на СНІД, знання його в цій галузі були суто теоретичними. І все-таки його лікарський досвід вказував: довговолосий — смертельнохворий. Тут помилки бути не могло. СНІД залишив йому досить обмежений час перебування на цьому світі. Це й пояснювало всю ту наполегливість, з якою велися пошуки. Безперечно, тут було щось особисте.

Поїзд ішов швидко, рідко зупиняючись на маленьких станціях. Так-таки-так, так-таки-так…

Зрозумівши, що не засне, Андрій перевернувся на живіт і почав спостерігати пейзажі, що пропливали за вікном. Млява весна… Пейзажі були брудні та сірі, зовсім як його думки та настрій. Великосвітські дами більше не звертали на нього уваги, заглибившись у читання. Цікаво, що вони читали? Старша з дівчат сиділа найближче і йому вдалося краєм ока підглянути назву книги. «Смертельне кохання». Автора він не роздивився. Ну, звичайно. Шляхетна, як і її матінка, панянка до Португалії на заробітки не поїде. Тільки читає вона не «Червоне та чорне» Стендаля, а сучасну американську попсу, де від першої до останньої сторінки ріжуться та стріляються або трахаються, наче коти.

Так-таки, так-таки — поїзд гальмував, під’їжджаючи до станції. Під ложечкою знову засмоктало. Якби зупинка тривала хоча б зо п’ять-сім хвилин, на останню гривню можна було би щось купити. Якусь булку або пиріжок, черствий, з неповторним вокзальним ароматом. Зараз повідомлять про зупинку.

За вікном, сповільнюючи рух, пропливав перон, невеликий будиночок вокзалу. Якийсь райцентр. Букви на фасаді вокзалу давно повідпадали, та Андрію було однаково, як зветься це містечко. На пероні товклися пасажири та проводжаючі. За клумбою попри будинок станції стояло кілька машин.

Стривай! Червона «Лада» та вишнева іномарка! Не встигнувши усвідомити щойно побачене, Андрій зіскочив з полиці. Його попутниці злякано смикнулися й обурено щось пробурмотіли, а він мало не вріс обличчям у вагонне скло. Поїзд ще не зупинився, і стоянка повільно зникала за рогом станційного будинку, але йому все-таки вдалося ще раз побачити машини. Червона «Лада» і поруч вишнева іномарка — Андрій точно не міг сказати яка, але не сумнівався — та сама модель, що й біля того гаража.

Продовжуючи притискатися до вікна, Андрій намагався роздивитися людей, які стояли на пероні, та було пізно, адже перон довгий, а поїзд уже зупинився, і люди пішли до дверей тамбурів. Час наче завмер. Усе зависло у якійсь важкій паузі…

Через якихось три-чотири хвилини поїзд рушив. Дами здивовано зиркали на свого сусіда по купе, а той наче закляк, не наважуючись на щось спромогтися. І дійсно, Андрій губився в думках, відчуваючи, як росте його занепокоєння, загрожуючи перейти в паніку. Він сів, намагаючись заспокоїтися. Такі самі машини могли належати зовсім іншим людям і опинитися тут випадково. Скільки «Жигулів» ганяє по наших дорогах! А іномарки взагалі заполонили автостради. Але такий збіг… Яка ймовірність, що червона «Лада» та вишнева іномарка саме такої моделі опинилися поруч і саме там і тоді, де й коли зупиняється його поїзд? Надзвичайно мала. А можливо, це ті самі машини, але їхні господарі знаходяться тут у якихось інших справах?

Ні, таке припущення годилося хіба що для того, щоб замилити власні очі. Андрій знову виліз на полицю і ліг. Не варто обманювати себе, треба готуватися до найгіршого. А найгіршим у цій ситуації могло бути, якщо чоловік шість із цих двох машин щойно сіли в поїзд і зараз непоспіхом нишпорять по вагонах у пошуках втікача. Кепська ситуація — не те слово. Якщо припустити, що це все-таки сталося, то вони повинні мали у крайні вагони, тобто в голові та хвості поїзда, і йти до його середини, не пропускаючи жодного вагона, купе, тамбура та туалету.

У плацкартних вагонах легше. А от у купейних доведеться заглядати в кожне купе, а все це час. Якщо туалет зайнятий, потрібно зупинятися і чекати, поки звільниться, адже там може переховуватися втікач! Отже, Андрій має часу не менше, ніж півгодини, заким вони дістануться до середини поїзда. Що можна зробити за цей час? Зупинка навряд чи трапиться… А якщо й так, то вони чатуватимуть біля дверей тамбурів і слідкуватимуть за пасажирами, які виходитимуть з поїзда. Це відпадало. Зірвати стоп-кран? Що це дасть? Вони відразу все зрозуміють, побачать його й кинуться навздогін.

Сховатися? Куди? А дами? Андрій знову впіймав на собі їхні гидливі підозріливі погляди. Можна було закласти голову, що одна з них, якщо не всі разом, одразу побіжать до провідника. А якщо спробувати домовитися з ними? О, ні. Це відпадало на всі сто. А які ще схованки могли бути в цьому поїзді? Андрій перебирав у пам’яті будову вагона й не міг нічого вигадати. Його накривала хвиля паніки, хоч поява у поїзді старих знайомих досі залишалася гіпотетичною. Слід знайти таке місце, з якого було б зручно спостерігати. Для цього підходив тільки тамбур. Треба стояти в тамбурі чужого вагона обличчям до хвоста поїзда, адже в той бік ближче і звідти вони мають з’явитися скоріше. З такої позиції він міг би спостерігати й за тим, що діється у вагоні.

А якщо вони все-таки з’являться? Тоді вихід один — якнайшвидше непомітно зникнути з поїзда. Навіть якщо не буде зупинок.

Андрій відсмикнув пластмасову шторку і взявся за ручки вікна. Було вкрай незручно. Довелося скласти стіл. Він напружився і смикнув фрамугу.

— Оставьтє окно! Что ви сєбє позволяєтє? — це була старша пані.

Він щосили смикнув ще раз. Марно. Вікно виявилося міцно задраєним ще з зими.

— Даруйте, — сказав Андрій. — Душно якось… — і вийшов з купе.

У проході було пусто. Обережно підійшов до тамбура, відчинив двері, огледівся і пройшов у сусідній вагон. Зупинився він аж у тамбурі наступного, поглядаючи у прохід між полицями — це був плацкартний вагон.

Там постійно хтось ходив, у проході з усіх боків мелькали то ноги, то лікті, то голови, тому спостерігати за появою нових людей виявилося вкрай незручно. Одного разу серце його стислося, коли він побачив двох чоловіків, які йшли в його напрямку. Андрій схопився за ручку дверей, збираючись зникнути в переході до іншого вагона, але загальмував. Вони просто йшли, нікуди не зазираючи й нічим не цікавлячись. Це не вони…

Двоє наблизилися і передній взявся за ручку дверей тамбура. Молоді хлопці, здорові. А якщо вони? Андрій посунувся, даючи їм дорогу. Двері відчинилися, і вони, не звернувши на нього уваги, зникли у вагонному переході — тільки застукотіли колеса: отак-так, отак-так…