Розділ «X»

Що робити? Повечеряти і вночі дременути звідси? Та куди можна втекти без копійки в кишені? Єдиний реальний варіант — зранку поснідати в палаті й чимраніше піти звідси, сподіваючись не зіткнутися десь на сходах із тим, хто міг би його впізнати. Відразу ж зателефонувати з вузла зв’язку додому до когось із колег і попросити, щоб терміново надіслали гроші. Скільки часу могла б зайняти така процедура? Цього Андрій просто не уявляв. Якщо гроші не вдасться отримати цього ж дня, то де ночувати? Повертатися до лікарні? Ні. Тоді де? Знову на трубах?

Та й сама ідея з дзвінком теж не була бездоганною. Чим довше товктися в центрі невеликого міста, тим більше шансів бути кимось упізнаним. Били його двоє, і «каратист» — один із них. Плюс той, що їхав у вишневій іномарці. «Каратиста» вже можна не рахувати. Отже — двоє. Додати ще довговолосого та білявку з будинку під антеною. Можливо, є й інші, невідомі Андрієві. Усі вони шукатимуть високого пожмаканого неголеного чоловіка середніх років у довгому сірому плащі. Отже, якщо ошиватися де не треба, шанси не розминутися з кимось із них доволі високі. До того ж отримати переказ — означає показати свій паспорт, залишити дані з нього навічно у відділенні зв’язку!

Як паскудно все складається! Чому він не здогадався свого часу перекласти гроші назад до кишені? Зараз би все було зовсім інакше.

А може, варто повернутися до свого найпершого задуму? Відійти якнайдалі від міста і десь на дорозі зловити попутку. Але хто зупиниться? Отакому під два метри? Ні, ночувати треба тут, виспатися, від’їстися. А там буде видно.

За півгодини справді дали вечерю. До їдальні Андрій, звичайно, не пішов. Попросив того ж сусіда принести їжу йому до палати, мовляв, погано себе почуває. Та щойно сусід вийшов, увійшла санітарка з тарілкою.

— Лежачі є? — запитала вона. — Хто буде їсти?

Андрій підняв руку, і тарілка опинилася в нього на тумбочці. Там же за п’ять хвилин здивований сусід поставив і другу. Це був молочний суп. Раніше вигляд і запах цієї популярної в лікарнях страви завжди викликав в Андрія легку нудоту, і лише зараз він зрозумів, наскільки був неправим. Вміст обох тарілок миттєво щез разом із хлібом. Сусід, якого добре годувала дружина, побачивши таку його спритність, приніс із їдальні ще кілька шматків хліба, до яких додав домашніх пиріжків. Якийсь час він мовчки спостерігав за цими проявами апетиту, а потім, зовсім приголомшений, запитав:

— Слухай, а як ти їси? Ти що, завжди так жереш, коли із запою виходиш?

Андрій тільки мовчки кивнув головою.

— А я не можу, — здивувався той. — Тиждень після цього не їм. Навіть дивитися на жратву не можу.

— А лікуватися пробував? — запитав Андрій.

— А… — той махнув рукою. — Пробував… На півроку тільки вистачає. А ти?

— Ще ні, — відповів Андрій, відчуваючи, що не настільки компетентний, аби обговорювати з алкоголіком такі теми. — Усе думав, що сам зможу…

Тепер по тілі розлилася страшенна втома. Андрій перевернувся на другий бік, укрився з головою ковдрою та заплющив очі. Була лише сьома година вечора.