Розділ «Том другий ЧУРИХ»

— Жени, рудий!

Баба полегшувала віз, щоб той не перекинувся, коли помчить із пагорба.

Конрад глянув униз, на перехрестя, що втопало в поросі. Нічого не можна було розібрати: окремі відблиски сталі, метушливий рух, як у розворушеному мурашнику, лемент, приглушені ватою відстані. Ось із хмари вилетів темний лицар і тарганом помчав геть, скособочений у сідлі, притискаючи до грудей поранену руку.

Його ніхто не переслідував.

Барона обвіяло вітром. Містрис Форзац, яка за своєю звичкою мовчала і про яку всі забули, щойно Конрад відсторонився, кинула коня вперед, змусила перескочити через купу речей. Лю, басовито гавкнув і рвонув слідом за хазяйкою.

— Куди ви?! Стривайте!

Ну що ти вдієш із цими цивільними?! Секунду барон вагався: мчати за самовільною містрис, чи лишатися? І тут побачив ще двох вершників. Двоє спостерігачів, що стежили за лжеквесторами від клієнтели, поспішала приєднатися до битви. До людей на пагорбі їм тепер не було ніякого діла.

Обходячи загін ліворуч, бездоріжжям, чорні ідеалісти мчали на підмогу.

Тієї миті, коли барон вирішив скакати навперейми, зміїне сичання розірвало повітря біля самого вуха Конрада. Ближній вершник сіпнувся й почав завалюватися набік, чіпляючись за повід пальцями, що дедалі слабшали.

— Діточки!

Рука Аглаї Вертенни, занесена для кидка, стискала друге веретено, але вцілілий лицар Вечірньої Зорі був уже надто далеко.

— Я його візьму! Давайте вниз… Тільки обережно!

Останні слова барон кричав через плече, женучи кобилу вслід лицареві, що віддалявся. Тішила дотепна реприза: знову обер-квізитор переслідував чоловіка в чорному. Але цього разу Конрад збирався дістати втікача за всяку ціну. Під копитами — суха трава, вибоїни, ями. Кущі дружинника кидаються назустріч, намагаючись затримати. Кобила спотикається, у грудях паскудно тьохкає — ні, нічого, вирівнялася. Чорна глянсова спина попереду: хітин жука-трупоїда. Шкода, арбалета немає. Добро, Зло — химері під хвіст!

— Стій!

Чорний озирається, притримавши коня, розвертається назустріч. Довгий палаш залишає піхви, верескнувши розлюченою єхидною. Обличчя вершника зовсім молоде, безвусе. На кінчику носа кумедно висить крапля поту. Він дуже схожий на корнета Лефевра: не розгубленого юнака, яким був корнет у холі «Обителі героїв», а самовпевненого, зухвалого насмішника, що бажає зажити слави дотепника перед офіцерськими зборами. Обидва — хлопчиська; обидва повні вщерть самовпевненості.

Що це змінює?

Нічого.

Відстань була надзвичайно велика.

Втім, для тих, хто вміє ловити елементалів повітря й лоскотати їх під пахвою кінчиком нігтя, такі дрібниці не відіграють особливої ролі. Як відомо, від лоскоту елементалі — мова про «протяги», що не досягли повної фази дорослішання — вигинають спинку дугою, як коти, і сягають найвищого просвітлення. Якщо, підсилюючи або послаблюючи вплив, правильно підібрати кривизну опуклості, можна перетворити слабкий людський зір на орлиний.

Для людей, що чекали на крейдяному пагорбі й серед яких вігіла з радістю впізнала барона Конрада, огляд затуляла хмара пилу. Але для глядача, що стоять на балконі однієї з веж Чуриха, краєвид відкривався чудовий і повчальний. Як казав товстун Месроп у хвилини хандри: