Розділ «Том другий ЧУРИХ»

Анрі мало не повідомила малій неживій товаришці, що вона думає про дрейгурів у цілому і про грудасту ідіотку зокрема. Але вчасно зметикувала, в чому річ. На службовій конекс-пудрениці лежав ряд заклять, накладених найкращими карменторами «двох Т»: анхуесцем Хосе Лісаррабенгоа та Гарсіа Кривим, геніями рунного частоколу. Закляття «обхідних стежок», розташоване у третьому зовнішньому пучку, не дозволяло мерцеві, повсталому чи піднятому, без особливого дозволу доторкнутися до артефакту трибуналу: навіть схованого в сумці, скриньці або навіть якби його проковтнула велика рогата худоба. Навіть найкращі наміри живого трупа мостили йому дорогу скатеркою-самокруткою, поки він не повертав назад або не втрачав решту сил, падаючи поблизу недоступної мети.

Виконавши блокуючі паси, Анрі замкнула третій пучок на себе.

— Малий неживий товариш іде, — повторила дрейгуриця, зробила вирішальний крок, взяла сумочку й віднесла вігілі. — Малий неживий товариш виконав наказ із честю. Малий неживий товариш пишається собою. Дякую…

— Так-так, я знаю. Дякую за увагу.

— …За увагу.

На покришці пудрениці, підкорюючись наказові, проступив диск сонця із двома променями, що проростали з його центру. Промені задумливо тріпотіли, намацуючи вірне положення. Судячи з цього тріпотіння, полудень минув приблизно півтори години тому. «Добряче подрімала!» — вкотре втішилася вігіла й раптом зрозуміла, що бентежило її під час купання.

Дрейгуриця була яскравою брюнеткою!

— Агнешко, стережися!!!

Рудий гомолюпус репетував так, що його напевно почули навіть небіжчики в Чуриху.

У барона заклало вуха, як від близького вибуху піроглобули. Але застереження спізнилося. Кам’яні кришки личин обсипалися з коней, схованих чарами від цікавого погляду, — і клин чорних вершників урізався в ряди білих, перекидаючи, мнучи, перемішуючи два ворогуючі кольори. Вигадливі ієрогліфи битви, запеклої і швидкоплинної, поплямували картину. Приблизно так, плямуючи тушшю альбомний аркуш, підписувався на старість знаменитий графік Вайда Мейнен, створюючи цикл офортів «Para bellum».

Хмара пилу огорнула перехрестя, затулила картину бою.

— Діточки!..

— Пані та панове! Прошу всіх залишатися на місці. Я можу вас не впізнати.

Конрад уперше чув, щоб людина говорила подібним тоном — відсторонено-владним, без інтонацій, схожим на брязкіт. Так міг би розмовляти залізний голем або геральдичний монстр з герба, якби йому було дано заговорити. А проте, ці дивні слова вимовив Ернест Рівердейл, граф ле Бреттен, неуважний дідок-теоретик.

На обличчі графа проступило трохи моторошне передчуття щастя, настільки нелюдського, що воно здавалося швидше мукою, яка спотворює риси, чаклунством, що перетворює обличчя на морду. Ніздрі затріпотіли, вивертаючись назовні. Пахло кров’ю, здобиччю хижака — чи жертвою, принесеною в дарунок невблаганному чудовиську, — і бритвенно-гострий нюх радів, усмоктуючи солодкий аромат. Конрадові привиділося, ніби зіниці старого зробилися вертикальними, як у змії, але він не взявся б стверджувати це з цілковитою певністю. Ні, граф не обертався на звіра, не приймав образ демона. Усе в ньому залишалося колишнім, звичайним, але поєднувалося тепер у порядку, обумовленому зовсім іншими законами, ніж ті, що споконвіку личили людям.

Порядок мінявся від вдиху до видиху, встановлюючи правила і знову їх відкидаючи за новою, перекрученою доцільністю.

Рівердейл-старший з моторністю гарпії злетів на сідло свого коня, присівши розкарячкувато, дурнувато розставив руки. Лопатки графа здибилися, настовбурчили тканину камзола; по тілі пройшло кілька хвиль судом, і ле Бреттен упав у дорожній пил, м’яко приземлився рачки. Він торкався землі коліньми й ліктями; пальці лівої руки стиснуті в білий від зусилля кулак, лише мізинець стирчить гострим сучком. Безглуздий мізинець чомусь вжахнув барона найбільше. Конрадові перехопило подих, йому було гидко навіть дивитися, як граф прожогом мчить схилом пагорба. Навряд чи хтось із лжеквесторів зумів би наздогнати незграбного дідка верхи: найжвавіший скакун пасував перед Рівердейлом.

Але аж ніяк не фантастична швидкість, з якою рухався граф, викликала в шлунку спазми і змушувала очі сльозитися, аби тільки не бачити того неподобства. Щось розладналося в тілі ле Бреттена. Ця метаморфоза на бігу шукала найприйнятнішу форму, з невблаганністю долі наближаючись до перехрестя. Його сіятельство біг на двох, на трьох, на чотирьох кінцівках; мчав стрибками над землею, високо злітав у повітря, рухався боком, по-краб’ячому, залишаючи за собою густий шлейф пилу. Він горбився сильніше, ніж Рене, потім раптом витягався в струну, скособочившись, виконував запаморочливі перекиди…

Очі відмовлялися таке бачити.

Барон не знав, яким зусиллям змушує себе дивитися.