Розділ «Том другий ЧУРИХ»

На бігу в руках графа виникли два клинки: коротка, дуже широка шпага й дага з вибагливою гардою. Мить — і клинки перетворилися на розмиті кола, з мерехтінням обертаючись у всіх можливих і неможливих площинах. Так оберталися на льоту метальні «айстри» Рудольфа Штернблада, але тут ще й руки старого виверталися під немислимими кутами, всупереч можливостям суглобів.

Здавалося, в особі графа прокляття перехрестя Чума знайшло матеріальне втілення.

Від такого видовища Конрада занудило ще більше. Він злякався, що зараз ганебно обблюється просто перед супутниками, але, на щастя, у цей момент чудовисько, закусивши дагу зубами, врізалося в гущавину бійки на перехресті.

Когось іншого цей факт залишив би байдужим — зрештою, чому б служниці не виявитися брюнеткою, або шатенкою, або зовсім бритоголовою?! Але досвідченій мантисі колір волосся дрейгуриці говорив багато про що. У пам’яті сплив «Заупокійний корпус» — найнебезпечніший, найризикованіший звід мантуалій, що регламентує зв’язок між поводженням мерця, посланого до об’єкта чужою волею, і найближчими подіями життя об’єкта! Це вам не боби по трояндових пелюстках розкидати, і не священну грязюку п’ятами місити, вбачаючи в безформних ляпках прообраз майбутнього чиряка на сідниці… Мало хто з мантиків насмілювався вдатися до «Заупокійного корпусу», бо спостерігати спонукуваного чужою волею небіжчика, перебуваючи в безпосередній близькості від неприємного гостя, і холоднокровно робити висновки з його дій міг лише кваліфікований, а головне, негидливий майстер. Прокляття, в цьому Чуриху забуваєш, з ким маєш справу…

Посланий мрець наявний.

Чужа воля наявна.

Об’єкт наявний.

І фінал: якщо мрець-мантуал — брюнет, значимість прикмет посилюється втричі!

Отже, що ми маємо з дрейгуриці? Мрець стоїть за дверима — чекай дорогих гостей. Мрець входить у будинок — гості квапляться, бояться спізнитися. Мрець дарує стоячу воду — кого чекаєш, можеш не дочекатися. Мрець іде за наказом і бере з дозволу — складний комплекс опосередкованих натяків: настав час встати сонцю зі сходу, час не чекає, той, кому вночі снився балкон, повинен визирнути у вікно…

Овал Небес!

Балкон уві сні.

— Відсунь штори! Негайно!

Рухаючись, як героїня опери Вінченцо Белліні «Сомнамбула», дрейгуриця з нелюдською ретельністю відсунула спершу ліву штору, потім — праву, домоглася гарного розташування складок і заходилася підв’язувати штори крученим шнуром. Анрі ладна була вбити служницю вже вдруге. А заодно й естетів-чурихців. З вікна відкривався знайомий до оскоми краєвид: берег моря, скелі, вітрило серед хвиль і буревісники в хмарах. Вітрило глузливо то зникало, то з’являлося, немов вікно вагалося, вибираючи: парне воно, чи непарне?

— Відчини вікно!

Нестерпно довго прововтузившись із клямкою, дрейгуриця нарешті розчахнула стулки. У спальні помітно посвіжішало, по шкірі Анрі пробіг мороз. На жаль, пейзаж не змінився: скелі, море, вітрило. У гросмейстера Ефраїма було своє уявлення про красу. Зосередившись, вігіла швидко з’ясувала, що не в змозі зняти аплікативний морок. Для цього був потрібен допуск; інакше чури-хранителі, яких у Чуриху розплодилося над усяку міру, розтягали стираючі чари по кутках.

Про всяк випадок Анрі напружилася, вчепившись у борти балії.

Ні, в двобої між чарами і чурами перемога залишилася за останніми.

— Балкон! Тут є балкон?

— Малий неживий товариш радий заявити…

— Коротше!