Розділ «Том другий ЧУРИХ»

Плащі красиво розвівалися на вітрі, закриваючи огляд тим, хто скакав позаду.

Вершник, схожий на Жаднюгу Вугляра, демона-охоронця копалень у Кальге, вилетів на дорогу. Клуби крейдяного пилу здіймалися з-під копит вороного жеребця. Чудовий, надихаючий контраст! Тільки чорне й біле — немов лезо іншої, принципової реальності, що не терпить півтонів, на мить розсікло кольорову тканину буденності. І нехай тепер заздрісники спробують хоча б заїкнутися, що у Всевидющому Приказі служать вульгарні солдафони, позбавлені смаку й почуття прекрасного!

Ми тим заздрісникам язички повкорочуємо…

Поруч пролунали оплески: це містрис Форзац дала оцінку тому, що відбувається. З боку холоднокровної, як віверна, містрис такий прояв почуттів був порівнянний з чудом. Зате гучний регіт Коша Малого був цілком звичайним явищем.

— Ату його!

Одинокий зловмисник на скаку повернув голову, побачив на пагорбі знайомий фургон і аплодуючих вершників, зрозумів, що захисту від колишніх попутників йому годі сподіватися, хоч на клапті розірвись — і погнав вороного до Чуми. Порівнявшись із купою валунів, горбань звернув у бік Чуриха, із трьох зол вибравши те, яке йому в цей момент здавалося найменшим…

І тут перехрестя не забарилося виправдати свою лиховісну назву.

Молода дама на гнідому коні манірно змахнула рукою, струсивши з долоні краплю металу, що зблиснула на сонці. Жеребець Рене заіржав, здійнявся дибки й завалився на бік, притиснувши ногу вершника. Немов коник-стрибунець, приколений шпилькою, вороний відчайдушно смикався на дорозі, марно намагаючись встати і не даючи вибратися Кугуту, що опинився у пастці.

— Наздогнали? Топчуть?! — перепитувала з фургона Аглая Вертенна.

— Збили зубаря! Шкода, коняку скалічили…

Погоня завершилася. Шестикратна перевага добра вступила у вирішальну фазу перемоги над злом. Настав час спускатися й закінчувати дитячі ігри. Зараз морок буде скинуто в пітьму — сумнівний каламбур розвеселив барона, — світло засяє над землею, торжествуючи, а слідом, як у повчальному мораліте, на сцену вийде Всевидющий Приказ ex machine, заарештовуючи радісне добро.

Гладь Тітікурамби іскрилася сухозлотицею, насолоджуючись останнім теплом пізньої осені. По розплавленому металу озера ліниво снували рибальські човни. Сонячні зблиски грали на кінцях вудлищ, перетворюючи мирні рибальські снасті на бойові піки, а самих рибалок — у ще одне воїнство, що чекає сигналу сурми. Бо ніхто не повинен залишатися осторонь під час великої битви двох начал! І ми не залишимося. Кош сестричці вуха з корінням повідкручує; граф зачитає нотацію блудному онукові, згадавши знатних предків, що перевернуться в домовинах, поіменно, а сам барон…

Внизу чудова шістка притримала коней, кроком під’їжджаючи до Рене. Добро розтягло задоволення. Пульпідору вдалося нарешті звільнити ногу — зацьковано озираючись на ходу, він закульгав геть із упертістю серійного самогубці: мотузка обірвалася, з глибини виплив, від отрути проблювався… Він боровся до останнього, не бажаючи віддавати Омфалос ні чорним, ані білим, ні Всевидющому Приказу, ні Тихому Трибуналу. Один зі світлих лицарів щось крикнув втікачеві, весело помахавши рукою: не поспішай, мовляв, далеко не втечеш!

Добро завжди перемагає Зло!

Лише одна темна хмарина затьмарювала веселковий настрій барона. Якого, даруйте, дідька загін юних лобурів погнався за горбанем?! Дуалістична боротьба чистих начал зобов’язує атакувати будь-кого, одягненого в чорне? Цілком можливо, але — тільки на території Майорату! Чи в наших ідеалістів проблеми не лише з головою, а й з географією? Чи молодим людям відомо, що Пуп Землі знаходиться в пульпідора?!

Звідки?!

Усвідомивши марність втечі, Рене Кугут зупинився: гордій-ворон не бажав виглядати смішним у очах зграї орлів-гонителів. У руках його виникла знайома шестопера. Ретрактор спалахнув блискавкою, коли Рене картинно заніс зброю для першого удару — здаватися на милість переможців горбань не збирався.

Але тут Чума ще разок виправдала лиху репутацію.

Купа валунів за спинами квесторів ожила, ворухнулася, немов велетенські пташенята-зозулята раптом надумали вилупитися з яєць. Кам’яна шкаралупа тріснула, зазміїлася розломами, оголюючи хисткі контури тіл: чудовиська? Демони? На божевільних яйцях, як на помах чарівної палички, виникли постаті вершників: чорні, чорні, чорні…

Жвалами Нефаса Єхидного блиснули клинки, вилітаючи з піхов.