Розділ «Том другий ЧУРИХ»

— Цілком надійна конструкція. М’яко кажучи, е-е… без особливого комфорту, але для нашої мети підійде. О, у цього коня затверде копито…

Завчасно найняті тягуни вантажили у фургон поклажу фальш-квесторів. Кош визвався правити, гордовито зайняв місце візника. Битюги косували на рудого й похмуро вростали в камінь бруківки. Аглая Вертенна, відмовившись від допомоги, крекчучи, видерлася на фургон і тепер величезною мишею шаруділа всередині, влаштовуючись зручніше. Решта ще раніше заявили, що поїдуть верхи. Коней взяли напрокат, завдавши купу клопоту доглядачеві казенних стаєнь; з усіх лише Конрад вирушав у дорогу на вірній кобилі, яка страшенно тужила б, якби лишилася в столиці.

Містрис Форзац звеліла осідлати коня чоловічим сідлом, і зараз стояла у дверях готелю, вдягнена «під кавалера». Високі ботфорти зі шпорами, шкіряні лосини, куртка із замші, підперезана широким ременем, фетровий берет-«універсал» — такі носили й чоловіки, й жінки. Манери й поведінка містрис, на погляд Конрада, виказували неабиякий досвід далеких мандрів, можливо, давній і ледь призабутий, але цілком життєздатний. Поруч нудьгував пес, очікувально дивлячись на хазяйку. Псові хотілося, щоб хазяйка перевдяглася назад і пішла обідати, а потім — спати.

Барон потай поділяв бажання собаки.

Граф із третьої спроби видерся у сідло («О… у мого жеребця зависокі стремена!»); жеребець форкнув, але в цілому сприйняв Ернеста Рівердейла прихильно.

Останнім з «Обителі героїв» вибрався Ікер Тирулега. Глянувши на нього, барон не стримався і гмикнув. Як і раніше, одягнений у вбрання вугільного кольору, чудернацький пан Тирулега на додачу начепив на себе… кінські шори! З огляду на крислатий капелюх, низько насунутий на ніс, і піднятий комір плаща, складалося враження, що від Чорної половини готелю відділилася фортечна вежа в мініатюрі, з вузькою бійницею нагорі. Що при цьому бачить двоюрідний дідусь злодія Санчеса, залишалося загадкою. Проте, щось він все-таки бачив, бо відразу рушив до вороного скакуна («Стильно!» — оцінив барон) і невідомо як опинився в сідлі.

Немов чорнильна ляпка розтеклася по боці тварини, щоб нагорі оформитися в людську постать. Тирулега дивився строго вперед, не поворухнувшись. Коня він тримав не за вузду, а за гриву, точніше, за холку, двома пальцями.

— В дорогу, пані та панове? — запитав граф. І, не чекаючи відповіді на своє, по суті, риторичне запитання, підбив підсумок зборам:

— Нехай благословить нас Вічний Мандрівець!

Літній аристократ притримав жеребця, даючи фон Шмуцу можливість проїхати вперед і очолити маленький загін. Ну що ж, коли граф сам пропонує… Конрад озирнувся на супутників, підбадьорливо махнув рукою і пустив кобилу ступою. Кош Малой хльоснув віжками незворушних битюгів. Скрипнули колеса: фургон рушив з місця.

Квест почався.

Біля входу в «Обитель героїв», не соромлячись сліз, плакав Трепчик-молодший. Важко сказати, від горя чи радості, але батистова хустка хазяїна готелю промокла наскрізь.

— Я завжди поважав Тихий Трибунал! — з притиском мовив Ефраїм Клофелінг, трусонувши сивими кучерями. — Завжди!

Про всяк випадок він обвів присутніх поглядом: чи хто бува не заперечуватиме? Чи не заявить, що гросмейстер Найвищої Ради некромантів Чуриха чхати хотів на трибунали населеного світу, і тихі й гучні, гуртом і в роздріб? Що безсонними ночами рве на клапті й спалює в каміні прапор із дзвоном та змією — знамено королівської служби розслідування злочинів, скоєних із обтяжуючим застосуванням магії? Що складає у віршах і прозі непристойні додатки до легенди про виникнення Тихого Трибуналу?!

Легенду Анрі свого часу вчила напам’ять.

Якийсь маг-злочинець утікав від мага-месника, сховавшись під без’язиким дзвоном дзвіниці Благого Матта, у надії, що громада металу врятує його від розплати. Месник, наздогнавши жертву, в подобі гримучого змія тричі обернувся навколо дзвона та облизував його доти, поки дзвін не розпікся, а втікач не перетворився на печеню. Потім змій знову став людиною, пристав на службу Реттійській короні і з благословення його величності Робура Завойовника заснував Трибунал — Тихий, як дзвін без язика, і невідворотний, як зміїна помста. Вражаюча історія. Правда, за однією з неофіційних версій усі троє — месник, злочинець і король Робур — були коханцями, а злочин зводився до зради другого першому і третьому з прекрасною Козеттою де Резетт, дочкою Ісидора Драного, зачарованою за допомогою заклятого «Вінка сонетів». Дивовижні шляхи історії — імена магів забулися, згинувши у мороці століть, а ім’я красуні збереглося достеменно!

Втім, це мало що змінювало по суті.

І не гросмейстер Ефраїм вигадав цю пікантну версію.

— Але з не меншою повагою я ставлюся і до Просперо Кольрауна! Пане Мускулюсе, ви, як я знаю, улюблений учень і довірена особа пана Кольрауна?

Анрі подумки поцінувала спритність хитрого гроса. Повага Клофелінга до бойового мага трону мала під собою вагомі підстави. Не підкопаєшся. Так поважають гостя, якого дуже не хочеться одного разу побачити на порозі. Навіть із дорогими подарунками.