Розділ «Том другий ЧУРИХ»

На якийсь час барон повністю занурився в себе, міркуючи про вічне.

Як на зло, поруч опинився пильний Кош Малой.

— Гля, як тебе корчить, світлосте… Ікло гризе?

Барон кивнув. Принижуватися до вульгарної брехні він вважав за неприйнятне.

— Так, світлосте. Ти ж не мовчи, ти жалійся! Пособимо, є вірний засіб…

За п’ять хвилин навколо Конрада зібрався цілий консиліум. Ідею графа послати по медикуса-дентата відкинули з обуренням: знаємо ми цих цілителів! Поки знайдеш його, стрекуліста, поки прибуде, поки гонорар обговорить, поки лікувати почне…

Самі впораємося!

По ухвалі колегіального рішення зав’язався вчений диспут між двома світилами народної медицини: Аглаєю Вертенною і Кошем. Перемогла баба, дохідливо роз’яснивши опонентові: «Ти, рябий, свого діда лопатою зцілюй! Вашому звірячому братові ікла прорідити — раз плюнуть, а до шляхетної людини тонкий підхід потрібен!» Малой, як не дивно, до аргументів дослухався і майже не образився. А баронові було вже однаково. Нехай роблять, що хочуть. Уморять, то хоч відпочинемо…

Втім, від здорової пропозиції Марії Форзац залишитися в місті, підлікуватися, а потім доганяти загін, Конрад відмовився навідріз. У похід — значить, у похід. Не зубами ж він Чорного Аспіда гризти збирається?!

Незабаром пацієнт із внутрішнім здриганням спостерігав, як баба готує настій-полоскун. Аглая стругала в окріп, доставлений радісним Трепчиком, корінь анафеми часткової, кришила сушений лист упокійника, зморщені ягоди костяниці, стебло деруна моченого… Баба виявилася запасливою. При цьому вона не забувала вголос перелічувати компоненти, щоб хворий перейнявся та увірував у чудодійну силу зілля.

— Віра, вона горами рухає… Лобом упреться, натужиться й рухає…

— А це що, бабусю Глашо?

— А це, Кошику, вус могучника!.. В’юн чудесний, від зубів найперший… Стіни ломить…

Конрад потягнув носом і з подивом виявив, що запах від полоскуна йде приємний. Смак він також визнав стерпним, і беззаперечно виконав припис: з півгодини старанно булькав, вселяючи зубові любов до ближнього.

Біль замислився і взяв відгул.

Близько полудня до «Обителі героїв» під’їхав придбаний заздалегідь фургон, запряжений парою карликових битюгів, широкогрудих і кошлатоногих. «Тягтимуть до останнього», — на око визначив барон, обв’язуючи розпухлу щоку теплим шарфом. Пов’язка додавала душевних страждань до страждань тілесних. До своєї зовнішності фон Шмуц ставився трепетно, щоб не сказати ревно, а тут такий пасаж! Дворянин і співробітник Всевидющого Приказу не має права мати вигляд опудала городнього! І капелюх набакир найганебнішим чином…

Конрад страждав.

Мабуть, шолом із забралом сховав би прикрий ґандж, але одна думка про відвідування зброярської крамниці викликала відразу. Перепрошую, пане торговцю, чи немає у вас підходящого забрала, краще у вигляді мавпячої морди… Так, тип шолома значення не має, для нас головне — забрало… Ні, решітка не годиться, надто відкрита…

Від сорому згоріти можна!

Граф тим часом прискіпливо оглянув фургон і видав резюме: