Розділ «Том другий ЧУРИХ»

— Пробачте, заради Вічного Мандрівця! Звісно, не один. Серед пращників є браві офіцери в достатній кількості… Ходімо, Анрі, я хочу бачити нашого барона.

Випередивши вігілу, Наама підхопила бойового мага під руку, ніби й не вона хвилину тому стіною стояла на його шляху, і потягла вглиб кадавральні. Торс Кольрауна, щойно піднятого з ліжка, лиснів від поту; роздуваючи ніздрі, красуня-некромантка вдихала запах чоловіка, що йшов поруч, нагадуючи вовчицю. Неквапливо йдучи позаду, вігіла щиро співчувала атлетові: з його звичкою берегти кожну крихту тілесної могутності… Потім вона згадала плітки про любовні збочення бойового мага — ніч бесід про дрібниці, а над ранок співрозмовниці в пам’ять підсаджується цілий виводок псевдо-амуралій — і заодно поспівчувала Сестрі-Могильниці. Хоча з її кваліфікацією… Пропаща це справа: дурити голову Номочці…

Від озера долинали звуки сурми, іржання коней і невиразні команди.

Біля веранди знайомого будиночка барон — невиспаний, із синцями під очима — сперечався з головою Тихого Трибуналу. Месроп мав не кращий вигляд: товстун страждав від задишки, сопів під час розмови, але темперамент його, як і раніше, був на висоті.

— Конні, годі брехати! Кажу тобі: ти напевно смикнув себе за мочку лівого вуха!

— Нічого я не смикав!

— А я кажу — смикав!

— Слухай, Кликушо! Я поки ще при здоровому розумі і тверезій пам’яті! І пам’ятаю, за що себе смикаю і коли!

— А чому в мене засвербів ніс?!

— Звідки я знаю? На пиятику, напевно!

— Перед світанком? Конні, ми ж домовилися: якщо біда, ти смикаєш вухо, у мене свербить ніс, я піднімаю ескадрон і поспішаю на допомогу…

Молоденький корнет тупцював віддалік, намагаючись не потрапляти баронові на очі.

Біля сперечальників у траві навколо веранди лазили рачки гросмейстер Ефраїм і профос Терц. Пліч-о-пліч з Ефраїмом трудився лобатий пес Марії Форзац: са-пей винюхував пропажу. Кульгавий пульпідор через лубок не міг взяти участь у плазуванні й дуже страждав, щохвилини запитуючи:

— Ну що? Знайшли?!

Грос заперечно хитав головою, і пошуки продовжувалися.

— Що шукаємо? — діловито запитав Просперо Кольраун.

— Медальйон! Мій медальйон!

Рене Кугут безпомилково вгадав у бойовому магу людину, на чиї запитання варто відповідати. Він зітхнув, нишком витер зрадницьку сльозинку й уточнив:

— Наш медальйон. Він зник…

Нарешті гросмейстер перестав порпатися в траві, махнув профосові — мовляв, припиняй! — і сів просто на землю, схрестивши ноги. Собака влігся біля некроманта, виявляючи невластиву приязнь до чужої людини. Лю навіть лизнув руку старого темно-фіолетовим язиком і замружився, коли грос погладив його по спині.