Розділ «Том перший РЕТТІЯ»

— Замовлю в розпліднику моранського хорта. Із псарем-провідником.

— Розплідник у вихідні зачинено, — Месроп зволив згадати про дні тижня. — Провідники роз’їхалися по домівках: пити вино й любити милих жіночок. Живуть вони здебільшого за містом. Навіть якщо я розпоряджуся сплатити понаднормові, щоб полегшити псарям зайву роботу — поки ти розшукаєш кого-небудь, поки домовишся…

Він правий. Слід прохолоне, його затопчуть, на сліду кицька з’їсть горобця, створить відволікаючі перешкоди. Треба поспішати.

— Слід може взяти хтось із некромантів.

— Може, голубонько. Але чи багато некротів погодяться співпрацювати з нами? Нема чого шкіритися, я тобі неабихто, таких, як я, одиниці — і то за щастя…

Натяки на своє темне минуле Месроп Серкис, для старих друзів — Месроп Кликуша, до служби в ТТ — некролог широкого профілю, сприймав спокійно.

— Гаразд, Мантикоро, користуйся, поки я живий. «Мертвий рядок» найкраще беруть малефіки. Не питай, чому, інакше по закінченні справи замість відпустки відправлю в скрипторій. Розділ «Кров’яний слід», підрозділ «Верхнє чуття», інкунабули з шостої по дев’ятнадцяту.

Товстун мрійливо примружився, звів куценькі брівки і забубонів:

— Не має жодного значення, що саме малефік робитиме зі слідом: виліпить зі слідової глини вольт, спалить у печі, переплавить із чорним склом і піском, після чого втопить, розкришить, змішає із землею і прахом, узятими з могил, старої і свіжої…

Він обірвав тираду, розреготався.

— Старію, голубонько. Стаю балакучий і сентиментальний. Словом, пошукай гарного малефіка. Не знайдеш сама, дзвони в било. Допоможу, чим зможу. Серафим мені не відмовить.

І стрибнув у віконце раніше, ніж Анрі встигла сказати, що все зробить якнайкраще, без сумнівної допомоги лейб-малефактора Серафима Нексуса. Виглянувши назовні, вігіла поцінувала майстерність і ту недбалу зграбність, з якою начальник «підстелив соломки». Четвертий поверх все-таки. А Месроп таки старіється, по всьому видно, що старіється.

Перед дамами хвіст віялом розпускає, лисий фанфарон.

— Месропе! Чекай!

— Добродійко, ви зловживаєте нашою дружбою! — долинуло знизу.

Начальник став ввічливим. Погана ознака. Головний біль повернувся, але в Анрі не залишалося вибору. Вона склала пальці умовним знаком «алюр-два-т» і виставила руки у вікно. Долоні обпекло поривом вітру; мить, і крихітний інстант-образ начальника виник на підвіконні.

— Я підвісила обер-квізитору фон Шмуцу «мушку», — не чекаючи, поки мініатюрний Месропчик зробиться втіленням вселенських лих, випалила Анрі. — Сьогодні вранці, у готелі. Під час першої зустрічі.

Почувши знайоме смачне слово, з-під карниза звісився відважний павучок. Гойднувся вниз, бажаючи доброю прикметою підбадьорити й заспокоїти.

— Навіщо? — запитав міні-начальник, який ледь мерехтів. — Ні, стривай… Звичайну чи «злодійку»?

— «Злодійку», — чесно зізналася вігіла.