Розділ «Том перший РЕТТІЯ»

Опустивши очі долу, сторож колупав носком чобота напівзасохлу траву.

— Ясно. Не бачили. Бентежитися нема чого, ви не зобов’язані наглядати особисто за всіма рядовими похоронами…

— Не зобов’язаний! — радісно стрепенувся мужичок, усвідомивши, що гроза минає стороною. — Ми тут це… Щоб не лазив, хто не треба! І щоб неподобств не коїлося. А за похоронами нехай крикливиці стежать, це їхній хліб…

Перервавши допит, Анрі глянула в той бік, куди пішли її супутники.

Осінній цвинтар — видовище особливе. Царський пурпур і витончена позолота листя, королівські поминки за літом на тлі врочистої суворості вічнозелених туй — вірних цвинтарних плакальниць. Сірий граніт надгробків, бронза меморіальних написів, димчастий мармур обелісків, чорний базальт монументів, скромний туф поминальних плит. Строгість алей і буяння барв, спалах сухотної пристрасті й розлитий у повітрі сум. Цвинтарям найбільше пасує осінь. Не весняний розмай, що здається соромітним у місцях упокоєння, не пекуча знемога літа, навіть не зимовий саван — осінь, поріг забуття.

— Повернімося до наших похоронів. Отже, перший, що був до опівночі. На чому приїхали, скільки людей, як виглядали?

— Фургон приїхав. Великий. Закритий.

— Катафалк?

— Нє-е… Кажу ж — фургон. Схожий на овочевий. Візник такий… довготелесий. У береті. З бумбомом.

— Із чим?!

— З бумбомом.

— З помпоном?

— Ага, моряцький бумбом. Шерстю назовні. У фургоні з небіжчиком хтось сидів. Чхав багато. Може, й не один. Смачно так чхали, аж у мене в носі засвербіло…

— Другий похорон? Після півночі?

— Не пам’ятаю, ваша честь! Кволий я був, спросоння…

— Бляху втратити не хочеш, кволий?

— О! Згадав! Теж фургон приїжджав!

— Овочевий?!

— Ну! Наче один каретник робив! Ох, а я ж відразу і не втямив… Морок, не інакше морок і мара…

Ліву щоку вігіли, у центрі службового клейма, кольнула голка-невидимка. Хотілося сподіватися, пошукова струна Мускулюса не обтяжена якоюсь професійною гидотою шкідників: що малефікам — здорово, те іншим — колька в боці. Акуратно визволивши струну з ефіру, Анрі намотала на вказівний палець і тричі смикнула, даючи зрозуміти: контакт встановлено. Потім вправно скрутила кінчик струни і запхала у вухо.