Розділ «Маріанна Кіяновська ДО ЕР. Вибране»

На надгробках минає пізня осінь. Сльота осіння

Передбачена в Книзі. Невчасний її прихід —

То осягнення суті. У сутіні — не тремтіння,

А чекання на себе. Ти в мені, отже, знову я.

Ми обмежені часом, як Богом, як Божим знаком,

Як піском у клепсидрі. Повіки мені стуля

Помаранчева куля — останнє у світі яблуко.

А одначе сади ще існують. Вони тривкі.

Пізня осінь приважена каменем. Згустки і скупчення

Листопаду і сенсів. Знаки листя і знаки руки,

І зникомість очей. Поза пам'яттю — знак відпущення.

«Зробись для мене каменем, підемо…»

Зробись для мене каменем, підемо

В підвалини, до чистої води.

І тільки хтось, всезнаючий, як демон,

Захоче не пустити нас туди.

Сухий посів озимий серед грудня,

Огранений у світло крижане,

Прийде поволі і візьметься груддям,

І вже мені ніколи не мине.