Розділ «Маріанна Кіяновська ДО ЕР. Вибране»

А ми з тобою — камені. Й крилаті.

«Днесь зникоме сумління, і капає з ранки вода…»

Днесь зникоме сумління, і капає з ранки вода.

І душа-невидимка здіймає на глум позостале.

Ми у світі — ніхто. Ти мовчиш. Мов пісок у слідах —

Льодостав на планеті, яку ми з тобою кохали.

Кольори засмагання — натужні й несправжні, бо їм

В цьому світі нема пристановища, тіло хіба що.

Тільки спраглий пустельник, моряк, робінзон, караїм —

П'ють засмагу, як вина. І кров червоніє, і нащо

За роботу їм братись, як сонце сьогодні — для них?

Є у долі позірність: вона видається лихою.

А насправді є сльози й не сльози, є сміх і не сміх,

Є любов і не дуже, поділені часом на двоє.

«Недочитана чарка, посолена жмінкою глини…»

Недочитана чарка, посолена жмінкою глини,

Анатомія тексту, бо ж літери — прожилки плоті.

Легко бути спасенним у тілі мізернім людини,

Що недоспані ночі лишає на втрачене потім.

Камінь кане у груди. Постукає трохи — і стихне.