Розділ «Валдарра»

— Точно, з Рабанту, — пирхнула жінка, — ну бо, знаю, рабантці живуть на околиці, в Сіках. Такі ж бліді й... велемовні.

Анджі раптом стало прикро. Чи то навіть соромно. Хтозна чому.

— Дарма ви так. Я просто розгубився. І... я спробую ще раз.

Вона глузливо всміхнулася, сівши зручніше, немов пропонуючи — говори, послухаємо.

— Це було наче, — Анджа зітхнув, пригадуючи, — наче танок... Танок, такий запальний, що його несила урвати... Хіба, може, разом із власним життям.

Молода жінка замислено кивнула.

— А ти не безнадійний. Танок життя, танок смерті... Цікаво. Ми називаємо його «тарантела». Тебе звати як, рабантцю?

— Анджа, — повідомив він, відчуваючи незборне бажання вчинити те, що споконвіку роблять усі чоловіки в товаристві гарних жінок, — вихвалятися. — Анджа Вихор, конюх і... майбутній барон.

— Який збіг... — усміхнулася жінка. — Теодора, гетера і майбутня імператриця.

Так казав Арод, звертаючись до володарів:

«Ніколи не говоріть із відступниками. Розмову нехай ведуть ваші мечі, парламентери холодні та люті. Відступники втрачені для Неба, нема для них прощення й спокути. Вони обрали союз із Темним, який нагородить їх мертвотними трофеями своєї зграї. Бійтесь їх, вбивайте їх, без сумніву та милосердя.

Тільки той, хто сам — неначе крайка леза, що знає лише шал війни і спокій піхов, може говорити з ними, не боячись за свою душу. Але таких — надто мало. Решта ризикує втратити милість Неба, спокусившись сумнівом. Адже відступники, зухвало вивертаючи зміст священного поклоніння, вклоняються всьому, що тішить їхні тіла — наїдкам, питву і страмним забавам. Вони вклоняються безглуздому і надмірному, присвячуючи себе пошуку того, про що навіть думати гріх.

Бійтеся відступників: їхня сила — породження вашої слабкості, ви самі створили їх, дозволивши їм жити, гнівлячи Небо своїм безглуздим непослухом. Бійтеся відступників, як боїтеся себе, як боїтеся тих таємних дверей в найглибших підземеллях ваших снів, звідки приходить у світ лютий морок, ненажерний Чорнозвір».

Валдарський ринок Артополій був, мабуть, найбільшим на всьому узбережжі. Власне, все у Валдаррі було най-якимось, особливо ж для недосвідченого ока. Чи навіть двох. Та скільки б їх не було, Анджі здавалося, що цього надто мало — аби вдосталь надивитися на барвисте розмаїття товару, викладеного до негоції сотнями запальних крамарів. Коштовні візерунчасті тканини, шовк-метакса, дорогі прикраси, духмяні прянощі та безліч принадних дрібничок... Таких, як-от, приміром, ножі. Анджа задивився на ятку з вибагливо оздобленими лезами, випадково почувши, як шляхетний юнак гаряче сперечається з крамарем.

— Не можу я тобі зараз заплатити! — гарячкував той. — Так, поставив на квадриґу. Як на кого? Звісно, на зелених! Як це, не продаси? Як це, не виграють?! А хто ж тоді? У першого-ліпшого, хочеш, спитай!

Крамар, очевидячки, не йняв молодикові віри.

— Ось ти! — гукнув юнак, і Анджа з подивом збагнув, що звертаються саме до нього. — Так, до тебе кажу! Блакитні чи зелені?

Анджа сторопів. Дурнішого питання йому ще чути не випадало. Крамар і купець дивилися на нього вимогливо, нетерпляче чекаючи на вирок.

— Е... що?

— Блакитні чи зелені, кажу, йолопе! Ну?