Розділ «Валдарра»

Так казав Іса, звертаючись до храмовників:

«Єдиним святом для вас та братів ваших нехай буде віднині день очищення і вознесіння на Небо. Хай не звабить вас замисел відступників, які закликають, святкуючи, вклонятись прелатам-покровителям. Нікому зі світлих прелатів не потрібен день тілесних утіх, та й вам він не принесе нічого, крім шкоди. Святкуйте, обмежуючи себе, очищаючи свій дух і плоть від скверноти.

Розваги тіла знесилюють і спустошують, відбираючи снагу, необхідну для Служіння. Погляньте лишень на тих, хто напередодні звеселяв себе гучним святкуванням! Втіха минає, залишаючи пустку, куди підступ Темного неодмінно поселить свої потворні відображення. Тілесна втіха — це отрута, яка п'янить, упокорюючи душу. Отож, відмовтесь від неї! Нехай тішить вас радість духовна — насолода зреченням і служінням.

Ті ж, хто збирають братів своїх для мерзенних розваг, тричі будуть прокляті Ясним Небом. Перший раз — за позбавлення ближніх своїх сил та часу, потрібного для служіння Небу; вдруге — за поклоніння земному і плинному; і втретє — за радість, яку такі свята приносять недосконалим. Радість зменшує страх і вселяє надію, котра зрештою приведе втрачених до царини спраглого мороку».

Валдарська гетера мешкала на горищі Палацу Правди, яким відав імператорський квестор — верховний суддя і автор переважної більшості законів. Теодора полюбляла жартувати з приводу цього сусідства, мовляв, закони законами, але є дещо, вище за них. Приміром, кохання, гроші й розваги.

З вікна Теодориної опочивальні відкривалася розлога панорама імператорського палацу, і, цілком ймовірно, що розуміння її найвищого призначення прийшло до гетери саме завдяки цьому краєвиду. А втім, амбіція завжди знайде вікно, в яке можна зазирнути. Анджа міг би підтвердити це, надто ж тому, що більшу частину життя він прожив у хатинці, яка взагалі не мала жодних вікон.

Того вечора у скромнім помешканні Теодори зібралися найамбітніші та найменш розважливі мешканців Валдарри. Тобто, її творча еліта. Анджа, звісно, не міг знати, хто ці люди, але кинувши оком на низькі канапи, погідних, гарно вбраних гостей, він відчув, що світ у цьому приміщенні якийсь нібито щільніший, мовби хтось зачерпнув саму гущу юшки з дна казанка.

— Товариство! — гордо мовила Теодора. — Дивіться, я знайшла нам справжнього варвара на готські танці.

На хлопцеві спинили погляд п'ятеро пар пильних глузливих очей.

— О, дивіться, і справді! Руденький! — захоплено мовив манірний юнак у розкішних шовкових шатах, — Теодоро, люба, ти мудра, рівно ж як і прекрасна. Дозволь мені цілунком безневинним торкнутись вуст, пестливих, наче море... Е-е, тьху, холера... Чого це я...

Теодора пирхнула, зібрання пустило стримані смішки.

— Анджо, не лякайся, це Агафій, він у нас пише любовну лірику... як ти вже, мабуть, устиг помітити. До речі, я йому розказувала про той твій зворот щодо «танку смерті», так метр сказав, що це дуже навіть...

— А, то це той самий рабантець? — поцікавився високий худорлявий чоловік у плащі з коштовними вставками. — Варварство — це, скажу я вам, взірець природного життя. Нам давно вже слід повернутися до витоків, бо надмірні мудрування викликають збочення натури. Погляньте, скільки розплодилося в нас витончених євнухів — як тільки вони плодяться, не збагну...

— А це — Христо Мілітейський, — прокоментувала Теодора. — Він у нас — найсправжнісінький магістр оффіцій. Тобто, дуже велике цабе.

— До речі, настільки велике, що його тут нема і бути не може, — повідомила молода жвава смаглявка, що сиділа просто на подушках, кинутих на підлогу. — Зрозуміло тобі, рудий?

Анджа кивнув, не бажаючи дратувати товариство. Нема, то нема, йому що з того?

— А, Касіє, дуже цікаво... — промовив суворий літній чоловік, схожий на жерця чи духівника. — Якщо Христо немає з нами, значить, і нас немає з ним... Отож, хто із нас більше цабе?

— Не ускладнюй, Пселле, — відсторонено порадив лисуватий дядько, відкладаючи папери, які він щойно переглядав. — Мова про готські танці. Я тут накреслив таку цікавеньку систему дзеркал — можна нескінченно множити відображення танцюристів... Тільки от не збагну, як її до справи приткнути...

— Та нічого, Леве, якось приладнаємо, — кивнула Теодора. — Правда, після твоєї останньої забавки з пружинами, коли реквізит самотужки поскакав з підмостків просто під час вистави... Не знаю, треба буде все ретельно перевірити.

— Хлопче, — звернулась смаглявка Касія до Анджі. — А ти хоч знаєш, що таке готські танці?