Розділ «Барон»

Отож, Анджине навчання почалося з того, що Мідяк його просто відлупцював.

— Невже тобі, хлопче, ніхто досі писка не чистив? — поцікавився вояк.

— Та чого ж, було, — мовив Анджа, витираючи заюшеного носа. — Тільки досі мені вдавалося бачити, куди який стусан цілить. А ви, даруйте, б'єте якось кручено...

— Кручено... Ач, який знавець! — гмукнув Мідяк. — Ну, добре, битиму дуже повільно. Дивися сюди.

І ось під оком у хлопця — свіжий синець. А Мідяк мало за живота не хапається від реготу.

— Синець — то дурниця, — потішив він Анджу. — А якби мечем? Пошматувало б тебе, хлопче, на цурки. Ну, давай ще. Дивися уважно.

За якийсь час Анджа збагнув, чого саме хотів від нього Мідяк. Не одразу, але він таки навчився ухилятись від ударів і зустрічати штурхана на півдорозі. Ціною тому був розбитий ніс, «ліхтар» під оком і незліченні синці всюди, де лише пришилася наука. Мідяк удоволено реготнув і наказав приходити завтра.

Дядько Клеч, побачивши свого помічника, мало не вдавився шматком вечірньої пайки.

— Де тебе пси ганяли, хлопче? Га? Ти собі десь кулаки чешеш, а мені — морочся за двох? Онде в другому стійлі — кінь заїжджий. Сказано — помити й вичесати, щоби був назавтра як ляля. Ну, чого став чумним стовпом?

Анджа пошкутильгав до стайні. Мідякові уроки озивалися болем, — а тут ще й конина ця, тонконога валдарська кобила, оком косить і хекає. Здалеку, видно. І герби незнайомі.

— А хто це приїхав, дядьку? — гукнув Анджа до Клеча.

— Гербів, йолопе, не бачиш? Вістовий із самого Дол-Друа.

— Ой, невже від князя?

— Ти, хлопче, ґав не лови. Бач, ледве дихає конячина. Бігла, бідака, мов на пожежу... не просто так, кажу я, не з дурної голови то все...

Анджа кивнув. Якесь негайне повідомлення від князя... Невже щось надходить — війна, холера, чи ще які державні справи?

Вивільнивши кобилу з упряжі, Анджа повів її гуляти. Пани не жаліють коней. Пани взагалі нікого не жаліють... Бо милосердя є гріх... Нібито якось так, — пригадав собі Анджа. Але щось тут купи не тулиться, — насупився він. Проте далі роздум наразі не йшов.

Іса, пастир ненароджений, мовив так, звертаючись до храмовників:

«Ваша доля — вести братів ваших крізь терни сумнівів до світла горішнього. Ви повинні навчити братів своїх чеснот, необхідних для торування шляху до спасіння. Але Небо не прийме вашого служіння, доки ви самі не викуєте у власному серці найвищі чесноти.

Чотири чесноти повинні ви віднайти в собі, чотири висоти сягнути для того, щоби відкинути земне і наповнити серце світлом. Перша чеснота — страх. Лише глибокий, правдивий страх викарбовує ту безодню, яка чекає на відступника. Адже лише той, хто боїться покарання, вартий нагороди. Страх — це вказівник, який не дозволить вам помилитися, обравши шлях, що веде до підземель. Друга чеснота — нещадність. Той, хто вміє завдавати болю, допомагає братові своєму відректися від земного, від тілесного — джерела бруду і спокус, що відвертають від правди. Третя чеснота — зневага. Обраний Небом не повинен знатися з нижчими за себе, аби не забруднитися їхніми мерзенними бажаннями, не принизити себе в очах братів та Небесних прелатів.

Четверта чеснота — зречення. Аби вірно служити Небу, ви повинні зректися задоволень, зректися надії, милосердя і справедливості, бо вони є звабливими пастками Темного, котрий чекає на узбіччі».