Розділ «Барон»

Отож, вміння творити гармонію — єдина чеснота, якої повинні прагнути ті, що бажають пізнати світ. Нехай судження про гармонію і красу розбігаються, нехай існує потворне й лихе, яке виникає попри наші бажання, а іноді — завдяки їм. Слід розуміти, що біль і страх мають інший бік — радість і надію. Саме напруга між полюсами відчуттів напинає струни всесвіту, дозволяючи їм звучати чисто і дзвінко. Той, хто зуміє розпізнати гармонію там, де зустрічаються щастя й біль, зрозуміє сенс існування і зможе творити красу, збагачуючи всесвіт.

Ті, що шукають бога, знаходять його в гармонії. Його лице — світло, його оселя — довершеність. В такому сенсі бог є прекрасним, а краса — божественною. Отож, мистецтво ближче до бога, аніж навіть релігія, яка найчастіше змушує поклонятись насиллю в різних його формах. Така релігія — шум, бо насилля вбиває творчість, перетворюючи гармонію на показний порядок цвинтаря».

Після розправи над велелюбним Гачком Анджине навчання дивним чином стало справою всього гарнізону. Чи, швидше, розвагою всього гарнізону. Знуджені вояки приходили глянути на вправи Мідяка й Анджі — хто позбиткуватися, хто похизуватися власними вміннями, здобутими в неодмінно славних походах та безумовно епічних баталіях. Завсідниками тих розваг були Мідякові друзяки Крук і Чернець. Крук був високим жилавим власником бойового молота з вигнутим «дзьобом», а здоровань Чернець надавав перевагу гупіллону, або ж інакше «кадилу» — ікластому колобку припнутому до залізного ланцюга. Іноді навіть Вайлак приходив повправлятися, і тоді Анджа під регіт усієї казарми тікав подвір'ям від його верткого кацбальґера. Та, слід сказати, з часом Анджа вже трохи навчився тримати в руках свій тупий меч-пассот, і його біганина стала дещо доцільнішою. Принаймні тепер нападники значно частіше бачили його лице, аніж потилицю.

Звісно, Анджі було ще рано підсумовувати досягнення, однак доля в особі самого барона вирішила влаштувати помічникові конюха передчасний іспит.

Барон любив спостерігати. Він часто ставав коло вікна, поклавши руки в чорних рукавицях на кам'яне підвіконня, і незрушно стежив за розвагами гарнізону. Пильний та хижий, немов лихий шуліка, він дивився байдуже, і важко було сказати, що саме барон намагається розгледіти у вправах вояків.

Проте одного дня, якраз у розпал збройних забав, Черенбер спустився надвір. Вояки розступилися, даючи йому дорогу.

— Тренуєтеся, бійці? — зневажливо кинув він. — Вайлаку, що скажеш? Готові до бою ці твої годованці?

— Хто — ці? — вищирився Вайлак. — Е-е-е, звірі, просто звірі, світлосте, злі й невблаганні.

— Та невже? — пирхнув барон, озираючи зібрання. — Ану ж, побачимо...

«Звірі» сором'язливо поховали очі, відступаючи в затінок.

— О, а цей що тут робить? — поцікавився Черенбер, кивнувши на Анджу.

Вайлак коротко зиркнув на хлопця.

— Цей? Вчиться, щоби... е-е-е, у випадку чого стати до бою за вашу світлість. Так, Анджо?

Той спромігся кивнути.

— Ти ж бач, як, — мовив барон. — Вайлаку, ану дай мені свого меча. Хутко!

Вайлак поволі витяг кацбальґера з піхов, передав баронові, криво всміхнувся і відступив. Свого меча, той, либонь, просто не забажав мастити брудом... Ну та нема ради — баронська забава, як не крути... Анджа похапцем витер холодну вологу з долонь і зручніше перехопив руків'я меча-пассота.

Напад барона був стрімким і дужим, тож із першого ж удару, який мало не вибив меча з Анджиної руки, колишній свинар збагнув, що йому нізащо не встояти проти здичавілого в баронових руках «драного кота». Анджа ледве встигав відбивати удари Черенбера, удари такої сили, що, перепинивши випад, його рука німіла аж до плеча. Він відступав, задкуючи, і за якусь хвильку його плечі торкнулися стіни — відступати далі не було куди, а барон, схоже, зовсім не жартував. Анджа якось розпачливо схлипнув, насилу відбиваючи націлений в груди удар. Баронський меч, відбитий угору, описав елегантне півколо і, обігнувши Анджин пассот знизу, припнув його до стіни. Хлопець, боляче вдарившись кісточками пальців об шкарубкий камінь, випустив меч, котрий із брязкотом упав баронові під ноги.

Гарнізон завмер. Завмер Анджа, тяжко дихаючи. Завмер кацбальґер коло Анджиної шиї. Барон усміхнувся, провів лезом по його неголеній щоці. А потім опустив меч.

— Хе. Хлопчисько, — мовив він.

Черенбер кинув меча Вайлакові й рушив геть, не обертаючись. Той провів барона зачудованим поглядом.