Розділ «Віталій Климчук Рутенія. Повернення відьми»

Лише сніги зійдуть

Та крильця підростуть!

Злітай, злітай,

Лети за небокрай!

Тікай, тікай, тікай!

Доспівавши, Борислав заснув. Русана підійшла зі свічкою до батька, поцілувала його в чоло, й собі лягла спати.

А на ранок її розбудив батьків голос:

— Тікай, доню! Хутко тікай! Не лишайся тут!

— Що сталося, тату? Що? Чому? — спросоння спитала вона.

— Нема часу на розмови! Швидко одягайся. Я зібрав тобі їжі, трохи грошей, теплий одяг…

— Тату, я нічого не розумію! Чому я маю йти? Ти мене проганяєш?

— Що ти! Донечко моя кохана! Як ти могла таке подумати? — Він спинився і присів на ліжко, міцно обнявши Русану. — Небезпека насувається… страшна небезпека…

Борислав дивився просто дочці у вічі, і та помітила, як у його очах забриніла сльоза. Мов зачарована, споглядала вона ту краплю, як тремтять повіки, як ледве стримуваний дріж пробирає тіло її батька. Він не дав сльозі впасти, рвучко втерши її рукавом:

— Гаразд, я розповім тобі. В нас є трохи часу. Але пообіцяй, що потім зробиш те, що я тобі скажу!

— Тату, я не…

— Пообіцяй мені!

— Я обіцяю, — тихо вимовила вона.

І Борислав розповів, як йому було боляче після смерті її матері. Як шукав правди у влади і не знайшов. Чорна пляма тоді оселилася в серці, навіювала чорні думки, розсилала по крові чорну тугу. А потім з’явився Він. Сказав, що допоможе; сказав, що розуміє; сказав, що винні будуть покарані. «Що ти хочеш натомість?» — спитав його Борислав. Той лише засміявся і сказав, що завітає у гості, як прийде час. «Коли ж він прийде?» — спитав знову Борислав, а той знову засміявся: «Ти дізнаєшся про це перший! Але пам’ятай — шляху назад не буде, і якщо я щось захочу, ти мусиш мені те дати! Бо душа твоя з цієї миті належить мені!» Він погодився. Після тієї розмови були знищені всі кривдники, крім одного, який втік. У муках помирали вбивці, кричали страшно і болісно! А Борислав радів! Радів, слухаючи їхні благання, і питав: «Чи не так я благав? Чи не так благала вона?»

Русана не впізнавала батька. Їй було моторошно.

— Та не стало мені від того легше! Не стало! Навпаки, погіршало! Коли той, у чорному, зник, зник і морок у серці… І я побачив, що накоїв…