Розділ «Віталій Климчук Рутенія. Повернення відьми»

До тями відьма прийшла непомітно, без звичного болю і нудоти. Просто відчула, що лежить на м’якому ліжку, вкрита ковдрою. Їй тепло і нічого не болить. І страшенно хочеться їсти. Десь неподалік почула голоси. Один вона знала, другий теж був ніби знайомий — густий, теплий, мов оксамитова тканина, і водночас владний.

— …Ваш друг злидень мало не на голову мені впав, волаючи, що Рутенія в місті і її треба рятувати. Вам із ним пощастило. Проскочив крізь усю охорону, пробив найсильніші мої охоронні закляття… — вів той голос, а Віт відповідав:

— То Рутенії заслуга. Це вона змогла достукатись до нього. Ми ж його спочатку силою схопили…

— А як ти нас знайшов? — озвалась Рутенія, зрозумівши, що поруч друзі.

— Сила Крові. Ваш зільник Золота використав Силу Крові, покликавши грозу. Чесно кажучи, я давно вже не бачив такого сильного поклику.

— Там… Золота? Як він? — стривожилась Рутенія.

— Гаразд. Він міцний. Витримав.

— А Бось? Він тут?

— Так, він чекає внизу. Будеш готова — тебе проведуть.

У Рутенії відлягло від серця.

Коли Віт з Добровіном вийшли, прийшли молоді служниці, а за ними — кілька дужих чолов’яг з дерев’яною балією. За кілька хвилин вони наповнили її гарячою водою і вийшли. А дівчата допомогли Рутенії дійти до води. Вони змивали з тіла піт, бруд, зливали на волосся, додавали у воду пахучі трави. Рутенію огорнуло відчуття спокою і щастя. Нарешті вона серед друзів, скоро все роз’ясниться і все буде гаразд…

Після купання дівчата допомогли витерти тіло, принесли одяг — чорні шкіряні штани, таку ж шкіряну куртку і білу сорочку. Вона одяглася, підійшла до дзеркала і жахнулась: обличчя хоч і чисте, та таке бліде, що якраз добре мерцем прикидатися. А ще — величезні синці під очима від недосипання й тривог. Довершувала картину зачіска у вигляді воронячого кубла. За допомогою гребеня з волоссям Рутенія впоралася, а на синці і блідість вирішила не зважати: інші теж, мабуть, зараз не красені.

Ті ж самі служниці провели її до зали, де мала бути вечеря.

Довгий дерев’яний стіл відразу впав у вічі. З одного боку він був порожнім, а з іншого — повний усіляких страв. Там сиділи друзі. Першим її побачив Бось, і замахав руками. Поруч зі столом горів камін, біля якого сидів у кріслі-гойдалці Добровін.

Друзі, привітавши Рутенію, посадили її до столу, їли, як не в себе. Такої смакоти Рутенія не пробувала дуже давно. Принаймні, не могла цього згадати. Та шлунки не безмірні — першими здалися Золота і Бось, за ними Рутенія. Найдовше тримався Віт — він уже ледве сидів, його живіт напнувся, як бубон, а рука ще тягнулася по останню смажену курячу ніжку.

Коли трапезу було завершено, Добровін повернувся до друзів і запропонував повернути стільці до вогню і сісти поруч.

Рутенія озирнулась на свою компанію і почала оповідь. Вона не пропустила жодної подробиці, розповідаючи навіть про сновидіння, напади, страх стати дикою відьмою та розмови з Босем. Там, де вона забувала, її доповнював Віт, а подекуди й Бось. Добровін слухав і не переривав. Інколи він перепитував, щоб уточнити деталі. Коли ж Рутенія дійшла до опису Золотиних чарів на крові, відьмак зупинив її.

— Все, що ви розповіли мені, проливає світло на останні події, про які ви навіть і не здогадуєтеся. Тепер багато чого стало на свої місця. — Добровін відкинувся у кріслі назад, і воно тихенько зарипіло.

— То що ж відбувається? — спитала Рутенія.

— Сьогодні не час і не місце, — помовчавши, відповів Добровін. — Я ще у дечому маю переконатися. Знайте лише, що дивні речі трапляються вже кілька тижнів у Суронжі. Дивні і страшні. І я на порозі розкриття дуже моторошних таємниць. Те, що ви знайшли Дзеванну, дуже добре. Вона нам знадобиться, коли пройде посвяту. Ти, Віте, можеш вирушати у Мовчазні Гори шукати свого діда і його знання: вони скоро нам стануть у пригоді. Ти, Рутеніє, зважаючи на втрату пам’яті, маєш повторно пройти навчання. Ти скоро будеш дуже потрібна. Без тебе, Золото, я не зможу навчити Рутенію всьому, що треба, та й в іншому твоя допомога не буде зайва. — Тут Добровін знову замовк, дивлячись у вогонь. — Ти, Босе, маєш якусь таємницю, і, думаю, ти допоможеш нам свого часу.