Розділ «Віталій Климчук Рутенія. Повернення відьми»

Охоронці з недовірою виходили зі схованок, оточуючи бранців. Тепер їм уже точно нікуди втікати. Якщо вони й мали шанси з живим Золотою, то з його непритомним тілом їм не відбитися, якою б сильною не почувалась Рутенія.

Воїни стискали кільце. Віт із Рутенією стали спина до спини.

31

У Добровіна було обмаль часу. Хвиля викрадень прокотилася Словунією. Викрадали обереги міст. Все почалося з Суронжу, а за кілька днів було викрадено обереги зі столиць Скреви, Древії і Полевії. З князівств прибували посли-відьмаки з проханнями про підмогу. Добровін у намаганнях зберегти таємницю і водночас розкрити злочини забув про їжу і сон.

Купа часу йшла на збереження спокою слов’ян. Скревлян і древлян вдалося заспокоїти, а от полян — ні. Полевія завжди була неспокійним князівством. Пнулася до самостійності, незалежності. А тут випала така можливість зіграти на слабкості Старшого Князя! І саме під час розмови з полянським відьмаком зачувся гомін, крик, брязкання зброї.

Добровін, вибачившись перед гостем, вискочив у коридор, і там був збитий з ніг якоюсь низенькою істотою. Обоє полетіли шкереберть, а тут приспіла і сторожа. Вона оточила клубок із Добровіна та цієї істоти, що борсалася в складках відьмакової просторої одежі. Коли нарешті Добровін зміг підвестися, перед ним постав…

— Злидень у замку! — вигукнув відьмак, і заніс було руку, щоб кинути охоронне закляття.

Сторожа наготовила сулиці, щоби у разі чого заколоти злидня старим перевіреним методом. Той же перелякано озирався і щось намагався сказати, дивлячись на Добровіна. Відьмача рука була вже готова до вирішального кидка, коли він у тому белькотінні розібрав по губах знайоме слово.

— Ану, повтори! — наказав він злидню і показав стражі, щоб вона відступила.

— Ру…е… я! — судомно вигукнув злидень.

— Ще раз, не розумію! — підійшов ближче Добровін, відсуваючи в бік сулиці.

— РУТЕНІЯ! — немов долаючи внутрішній супротив, нарешті спромігся просто у вухо Добровіну вигукнути злидень.

— Де? Де вона? Звідки ти?.. — почав було Добровін, та озирнувшись, схопив злидня за шкірку і потягнув до своєї кімнати.

32

В’язничне подвір’я залило синім світлом. Охоронці вклякли на місці, так само завмерли й ув’язнені. Настала тиша. Рутенія почула, як калатає серце, і зрозуміла.

Охоронці ошелешено дивились угору. Рутенія й собі звела очі. Там синє світло почало збиратися в сліпучу сферу. Коли все світло втягнулось у неї, вона шалено закрутилась і понеслася донизу. Далі все відбувалося, мов уві сні:

Синя куля впала між Рутенією та охоронцями і вибухнула яскравим світлом. Хтось відвернувся, хтось затулив очі руками, хтось кинув зброю і побіг геть з двору, хтось скрикнув і впав на землю.

Із синього світла проступила людська постать. Висока, з довгими руками і ногами. Трішки незграбна. Чимось схожа на Віта. Із довгою палицею у правиці. Постать простягнула до Рутенії вільну руку і поманила до себе у світло. Рутенія взяла Віта за руку, той підхопив Золоту і пішов за нею.

Щойно вони увійшли у світло, як побачили: в’язничний двір почав віддалятися від них. «Ми летимо!» — здогадалась Рутенія, коли побачила під ногами свою темницю. І лише потім звернула увагу на того, хто стояв поруч. Довге сиве волосся водоспадом лилося донизу, довга борода сягала майже до пояса. Великий гачкуватий ніс нависав над бородою. Великі й усміхнені очі весело дивилися на них.

— Добровін! — здогадалась Рутенія. І знепритомніла. Тепер Віт тримав на руках і Золоту, і Рутенію.