Розділ «Віталій Климчук Рутенія. Повернення відьми»

— Він знайде мене. Навіщо ховатися? Ти знаєш Русану — тож допоможи краще їй. А моя остання битва має ось-ось розпочатися.

— Ти вирішив! Іди. І знай — лісові жителі ніколи не лишать Русану в біді. І полісуни, і чугайстри, і нічки, і мавки — всі оберігатимуть її.

Дід розтанув у повітрі.

Борислав же повернув додому.

Вже на підході до обійстя він відчув запах диму і почув тріск вогню. Хвильку постояв, а тоді, як був, із кошиком грибів, рушив навпростець. Почувся короткий свист — і гострий біль пойняв ногу. Борислав упав. Гриби посипалися навсібіч.

Збоку зачулися кроки, і він побачив чорні шкіряні чоботи без жодної прикраси. Один чобіт саме наступав на красноголовця, і той із ледве чутним хрустом піддався, перетворившись на біло-червону пляму.

— То це так ти тримаєш обіцянки? Я прийшов по борг, а хата порожня? Що скажеш, га?

— Цього я тобі не обіцяв! — викрикнув Борислав, зібравши сили.

— Ні, обіцяв! В мене було багато справ, та нарешті я звільнився і прийшов. А ти мене надурив! Я цього не люблю!

— Не віддам… уже пізно… — сказав Борислав.

— Так… Вона втекла! Ти здогадався, по що я прийду. Але ти скажеш мені, де вона! Вона буде моєю!

— Ти… не почуєш від мене ні… слова…

— Почую! — сказав чорний і щосили вдарив носаком чобота по рані.

Борислав скривився, але не закричав. Тоді отримав ще один удар туди само. І ще один. Після п’ятого удару йому нарешті вдалося вирвати у Борислава глухий стогін.

— То куди вона пішла?

— Хто?

Роз’ярившись, чорний подав знак одному з вояків, і той вийняв з-за пояса важкого мисливського ножа. Наблизився. Приклав до Бориславового вуха:

— Я бачу, ти не хочеш мене чути. Тож навіщо тобі вухо?

— Ти… можеш порізати мене на шматки… та я не скажу, де дочка… Я не знаю… куди… вона… пішла!

Тяжко давалося йому кожне слово, та він не міг зупинитися. Він промовляв останні слова у цьому житті: