Розділ «Віталій Климчук Рутенія. Повернення відьми»

— Чогось душно стало, то й надумав подихати, охолонути.

— Заварю-но я липового цвіту. Щось не подобається мені ваш кашель. Може, покликати якого зільника?

— Чи ти в мене не найкраща зільниця?

Він мав рацію: Русана, позбавлена товариства людей, віднайшла інших друзів — трави, дерева, птахів і звірів. Здавалося, вони самі відкривають їй свої таємниці. Та вилікувати батька не вдавалося, не давався зіллю ні кашель, ні сум, що наче з'їдав його зсередини.

— То мені відомста! — казав батько на її слова і замовкав.

Спроби витягти з нього бодай щось були марні. Вона знала про страшну смерть матері, знала, що батько помстився вбивцям. Але як? Сам він не був сильної статури, не мав хисту до зброї. Ця загадка іноді спливала в її пам'яті, але раз-по-разу тонула в ній нерозгаданою.

Борислав пив духмяну липу, і різь у горлі зникала. Але сум лишався. Він споглядав, як рухається в тінях тонка постать його донечки, і сльози душили його. Сил стримати їх не було, і він заспівав. Тим співом виливав своє горе свічці, ночі, тіням, які застигли, дослухаючись до мови іншого світла, не штучного свічкового, а справжнього, народженого в муках душі:

Нудьга, нудьга, холодна і бридка

Вповзла під серце мов змія.

Зима, зима, — до краю замела,

Неначе сніг лягла на скроні сивина.

Вночі я чую спів,

Той дивний спів без слів.

Стривай, стривай,

Хоч трохи зачекай,

Співай, співай, співай!

Дочка моя, маленьке пташеня,

Моє єдине набуття.

Минають дні, ти плачеш уві сні,

Та як завжди зима поступиться весні.