Розділ «Віталій Климчук Рутенія. Повернення відьми»

— Чи щира твоя жертва? — продовжував голос.

— Моя жертва щира!

— Що є твоя жертва?

— Моя жертва — це те, що в мене є, й водночас немає!

— Ха-ха-ха! — почула вона. — Та чи знаєш ти, людино, що це? Вже більше ста років ніхто не приносив таких жертв!

— А я принесла!

— І чим ти жертвуєш, відьмо? — іронічно спитав голос.

— Я, відьма Рутенія, добровільно приношу в жертву свою… пам’ять!

Морок загус. Рутенія всім тілом відчула радісний переможний крик, що залунав звідусіль. В очах замерехтіли плями світла, полетіли по колу язики полум’я, стиснуло дихання і шалено закалатало серце. Коло хаосу зі світла і вогню чимраз дужче закручувалося, перетворювалося на спіраль, знову стискалося у коло. І все це навколо Рутенії. І голос, що гримів уже і в голові, і зовні, і, здавалося, промовляв всередині кожної клітинки тіла:

— Возрадуємося, браття! Нарешті сталося! Новий Полоз з’явився на світ. Після ста років чекання. Збулося! Танцюймо, браття, танець Полоза навколо відьми Рутенії. Танцюймо танець Вільного Полоза, Великого Полоза, Щасливого Полоза.

Рутенія заплющила очі, щоб не осліпнути від барв, що вибухнули навколо, в темряві. Власне, й темряви тепер не було — лише світло, всі барви веселки, плями й вибухи, кола й спіралі. Все це здіймалося вгору, опадало вниз, і крутилося, крутилося, крутилося, підкоряючись якомусь лише йому відомому ритму. Навіть крізь стулені повіки до відьминих очей відьми пробивалися відблиски цього шаленства.

Раптом все зупинилося.

Рута обережно розплющила очі — вона стояла на камені посеред печери. Без одягу одразу стало холодно, та вона не встигла спуститися вниз, бо з тіні виринула полозова голова. Тепер вже справжнього. Він поклав біля ніг Рутенії одяг, якого приніс у пащі. Рута мовчки вдяглася, і Полоз обережно зніс Рутенію донизу. Якийсь час вони дивилися один одному у вічі й мовчали. Рутенія — бо не мала сил, Полоз — збирався з думками. Нарешті він проказав:

— За багато років ти єдина, хто зважився помогти мені. І не лише мені… Нас так мало лишилося! Ти віддала частину себе для мого перетворення. Вона більше ніколи не буде твоєю. Ти НІКОЛИ не повернеш собі пам’ять!

— Я знаю! Та я її ніколи і не повернула б. Саме тому моя жертва була прийнята — я втратила пам’ять біля Джерела Забуття. Це було те, що у мене і є, і немає.

Вона промовляла це ледь чутним голосом, ноги підгиналися, страшенно хотілося заснути.

— Все одно, ти дала за мене частинку себе, і я віддам тобі свою частинку.

Полоз наблизив голову до Рутенії, опустив її і заплющив очі. Між очима з’явилася щілина, яка щомиті збільшувалася, розкривалася, мов квітка. Квітка з полозової плоті. Всередині щось виблискувало. І Полоз знову проказав:

— Візьми цей камінь. Він стане у нагоді… — він говорив тихо, немов крізь сон.

— Я… я не можу. Це ж… в тебе в голові… А як же ти? — Рутенії перехопило подих, та вона не могла відірвати погляду від розкритої перед нею рани.