Розділ «Віталій Климчук Рутенія. Повернення відьми»

Ходить сон коло вікон…

Від тихого голосу і ніжної мелодії Дзеванна на очах заспокоювалася. Коли чугайстер скінчив спів, та вже мирно спала, згорнувшись калачиком.

— Я згадав свого діда. Він казав, що слова мають таку ж силу, як і наші дії, а часом і сильніші.

— В тебе був мудрий дід.

— Чому був? Є! Він у Мовчазних Горах. Шкода тільки, що я раніше мало дослухався до нього.

— Чому так?

— А навіщо? Життя спокійне, розмірене, жодних пригод. То й не було потреби, поки…

— Поки не з’явилися ми?

— Еге-ж бо! Ти, Дзеванна, Ахруман, ось цей злидень. Раніше зло було для мене чимось далеким, може, навіть несправжнім. Я, звісно, чув про Ахруманові звірства, та коли щось погане відбувається далеко і з іншими, думаєш, що вони самі винні, а ось з тобою, таким розумним і добрим, ніколи і нічого не трапиться. А мій дід пам'ятає інші часи!

— Ти правий, Віте! Та ми навчимося битися! Виведемо Дзеванну назад, під захист русалок — там вона розкриє свої сили. Я доберуся до Добровіна — він, сподіваюсь, якось зарадить мені. А не зарадить, я знову навчуся всьому, що колись знала… Ти… — схвильовано шепотіла, щоб не розбудити Дзеванну, Рутенія.

— А я піду в Гори шукати діда, вчитися в нього боротися зі злом. Він у мене багато чого знає, і з радістю прийме до науки свого онука, — загорілися очі в чугайстра.

Із задуми їх вивів дикий вереск.

— А-а-а-а! Не чіпай мене! Чого ти від мене хочеш, клята зміюко?! — долинало з-за рогу. Рутенія радісно всміхнулася.

Попереду біг злидень, високо підкидаючи вгору коліна й кумедно підстрибуючи. Кожен стрибок він супроводжував дивними вигуками. Причина такої дивної Босевої поведінки повзла позаду. Точніше, не повзла, а рухалася ривками. Кожен ривок закінчувався злидневим стрибком і вигуком.

Це був Горинь! Він розважався, лоскочучи Бося і клацаючи пащекою. Рутенія пропустила злидня повз себе, і кинулася до полоза.

— Гей, гей! Я щойно залишив тебе, а ти вже в якійсь халепі!

— Тут… тут… — намагалася перевести подих Рутенія.

— Та зрозуміло, рахманська річка! — спокійно відповів за неї полоз, не припиняючи руху.

Рутенія нічого не могла йому відповісти. Зате міг Бось, який чув їхню розмову.

— То ти, зміюко, знав про річку і нічого не казав? А ми тут або пірнай у прірву і скручуй в’язи, або помирай від голоду? О-о-о, ні! Є ще третє «або» — блукай до скону у лабіринтах цих клятих рахманів! — Бось розійшовся не на жарт, його очі блищали і голос тремтів. — Чи ти скажеш, що просто забув? Ну звісно, що тобі якась нещасна відьмина жертва, якщо ти вже став вільним і можеш йти куди хочеш! Таке слово, як «вдячність» тобі ні про що не каже?..